Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Сучасна культурологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження

План викладу:

  • 4.1. Наукові дослідження української культури
  • 4.2. Особливості української культури та методологія її вивчення

Наукові дослідження української культури

Історія української культури дотепер не виокремилася в спеціальну галузь знань. Адже окрема спеціальність "українська культура" з'явилася у переліку наукових спеціальностей лише 2007 року. Тому доцільно вести розмову про українознавчі дослідження, маючи на увазі, що українознавство – це комплекс знань з усіх сфер життя українства – від економіки і політики до архітектури, літератури, живопису, історичного знання та культурної пам'яті. Відколи почалися ці дослідження – науковці сперечаються. Д. Дорошенко, один з перших авторів спеціальної праці, присвяченої історії наукових досліджень з української культури, відносив їх до кінця XVIII ст. Відомий сучасний фахівець-українознавець П. Кононенко вважає доцільним висвітлювати українознавчі студії від XI ст., коли на східнослов'янських землях усталилася письмова традиція. На нашу думку, студіювання вітчизняної культури з наукової точки зору стало можливим лише з межі XVIII-XIX ст., адже саме в цей період гуманітарні знання набули відповідного статусу.

Не менш дискусійною є проблема періодизації наукових досліджень української культури. Один із поширених підходів виходить із ототожнення історії та культури українського народу, а розвиток наукових досліджень у цій царині на основі відомої концепції М. Гроха, зіставляє з етнографічною, академічною та політичною стадіями національно-визвольного руху. Призначення першої, етнографічної, стадії суто підготовче – пробудження інтересу до минулого власної культури. У перспективі етнографічна стадія має змінитися академічною, пов'язаною з питомо науковим осмисленням зібраної культурної спадщини як національно самобутньої, далі політичною, пов'язаною із виборюванням суто політичними методами національно-культурної автономії, а потім повної державної незалежності. У науковому відношенні тісний зв'язок українознавчих досліджень із національно-визвольним рухом хоча і стимулював їх поступ, разом із тим гальмував виокремлення культури як такої в самостійний об'єкт професійного зацікавлення. Переважало інструментальне розуміння культури як сукупності певних чинників – історичних, політичних, мовних, етнографічних, які відрізняли одну етнічну спільноту від іншої.

Як би там не було, вказана періодизація охоплює лише рубіж XVIII-XIX ст. – початок XX ст. Тому пропонуємо власний підхід, згідно з яким історію наукових досліджень української культури можна спрощено поділити на три етапи: історико-філологічний, теоретико-ідеологічний, сучасний.

Історико-філологічний етап. Перші наукові дослідження торкалися української історії, етнографії, мови, письменства. Спочатку українознавчим центром України став Харків. Навколо тамтешнього університету гуртувалися українські наукові й літературні сили. Саме у Харкові почав виходити в 1816 році "Украинский Вестник", де було надруковано чимало статей і матеріалів з української історії, а Ізмаїл Срезневський видає у Харкові свою "Запорожскую Старину" (1832-1838). Найбільшими українознавчими досягненнями першої половини XIX ст. часто називають видання синтетичних праць з української історії.

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів (на них було зроблено практично 700 посилань!), стала 4-томна "Исторія Малой Россіи" Дмитра Бантиш-Каменського (1828). Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних позицій доводив, що попри свою героїчну історію українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією – найвизначніша подія української історії. Як на свій час, ця праця мала велике наукове значення і витримала аж три видання.

У 1846 pp. видано 5-томну "Исторію Малороссы" Миколи Маркевича. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обґрунтовував правомірність відновлення автономії України. Для написання "Історії Малоросії" Маркевич залучив приблизно 90 джерел. Крім того, у його розпорядженні також знаходилася систематизована колекція з 6,5 тис. рукописів з історії України та Росії XVI – першої половини XIX ст., не тільки військово- дипломатичної, а також соціальної, культурної, повсякденно- побутової. Ідейні протиріччя між Д. Бантишем-Каменським і М. Маркевичем є не випадковими. їх можна розглядати як продовження суспільно-політичних, літературних, історико-літописних дискусій, які розпочалися ще в середині XVII ст. після приєднання частини українських земель до Російської держави.

Від середини XIX ст. перебігають процеси академізації українознавчого знання. У 1843 році було засновано в Києві урядову "Комиссію для разбора древних актов" з метою наукового обґрунтування того, що Правобережна Україна є не польським, а "русскім" краєм. Комісією видавалися "Памятники", а потім "Архив Юго-Западной Россіи" із першоджерелами з історії та культури України. Протягом 1846-1858 pp. у "Чтеніях" Російського Історичного товариства в Москві секретар і редактор цього видання Осип Бодянський надрукував велику кількість українських літописів, хронік, записок і документів, у тому числі знамениту "Історію Русов".

У кінці 1870-х років у Києві було засноване при університеті Історичне товариство імені Нестора-Літописця, яке деякі сучасні фахівці намагаються проголосити чи не першою українською Академією наук, а в Харкові, також при університеті, – Історично- філологічне товариство. Видавані ними наукові часописи містили багато цінних розвідок і матеріалів з вітчизняної історії та етнографії, українознавства. Нарешті, 1882 році в Києві було засновано місячник "Кіевская Старина", який надовго зробився головним органом українознавства, присвятивши особливу увагу дослідженню політичної, соціальної й культурної історії козацької України.

У розглядуваний період на ниві українознавчих досліджень відзначилася нова плеяда – Н. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Усі вони орієнтувалися на акумуляцію та друкування не стільки старовинних літописів і офіційних документів, скільки пам'яток культури, а також відтворення національних культурних традицій в поетичних і прозових художніх творах. Найбільше розвідок з української історії, етнографії, мови, історії письменства та права було вміщено в українському місячнику "Основа" (1861- 1862). У збиранні та публікуванні документальних пам'яток старовини бачили одне зі своїх головних завдань також і діячі т. зв. "Руської трійці" в Західній Україні. Великого значення набуло листування членів "Руської трійці" із наддніпрянськими українофілами. Через це листування було налагоджено культурний обмін між українськими землями, розчленованими між двома імперіями. У такий спосіб мала виправитися ситуація, коли, як із гіркотою писав Я. Головацький до О. Бодянського, на Наддніпрянщині "Червона Русь менше Вам звісна, ніж Америка", а на Галичині мала утвердитися "русинська" (властиво українська) етнокультурна самоідентифікація як альтернатива польській і "церковнослов'янській".

Величезна робота зі збирання та накопичення фактографічного матеріалу з усіх сфер життя українства дозволила вже наприкінці XIX ст. перейти до складання науково-обгрунтованих історіософських схем, в яких українська історія та культура подавалися як цілковито самостійні та самобутні від давнини до наших днів. Вирішальною в цій царині виявилася діяльність Володимира Антоновича, який обіймав у Київському університеті імені Святого Володимира кафедру "руської" історії, та його послідовників, у першу чергу, знаменитих істориків і суспільних діячів Михайла Грушевського (1866-1934) і Дмитра Багалія (1857-1932).

Значно масштабніші процеси національного відродження, частиною яких були історико-культурні дослідження, відбувалися на західних українських землях, які належали Австро-Угорській імперії. Після революції 1848-1849 pp. тут розпочалися процеси модернізації, які супроводжувалися лібералізацією політичного устрою та суспільного життя, намаганням врахувати на офіційному рівні елементарні права національних меншин. У Львівському університеті (тоді німецькому) було засновано кафедру української мови й літератури. У 1870-х pp. були відкриті українські часописи у Львові: "Русалка", "Мета", "Вечорниці", "Правда" тощо. Нарешті, було проведено в 1892 році реорганізацію літературної фундації імені Шевченка у Львові (заснованої в 1873 р. на кошти українців з Росії) в Наукове товариство імені Шевченка. Незабаром його очолив М. Грушевський, який 1894 року обійняв також новозасновану у Львівському університеті кафедру української історії. Товариством було розгорнуто надзвичайно інтенсивну діяльність. До початку Першої світової війни Товариство видало близько 400 великих томів наукових праць.

На початку XX ст. з пожвавленням громадського життя внаслідок ліберальних реформ Олександра II кількість наукових і громадських осередків історико-культурного спрямування значно зросла. Діяли т. зв. Архівні комісії в Полтаві, Чернігові й Катеринославі, Товариство дослідників Волині в Житомирі, Церковно- археологічне товариство в Кам'янці-Подільському, Товариство дослідників Кубані в Катеринодарі. Відкрилися музеї української старовини й мистецтва: в Києві, Чернігові, Катеринославі та в інших містах. Музей запорізької старовини в Катеринославі очолював відомий дослідник запорізького козацтва Дм. Яворницький, автор 3-томової "Исторіи запорожских казаков" тощо.

У 1908 році в Києві було засноване Українське наукове товариство на кшталт львівського. Головою його було обрано М. Грушевського, який переніс значною мірою свою діяльність до Києва. Товариство почало видавати "Записки" та "Збірники" своїх секцій. З 1914 р. було розпочато видання наукового квартальника українознавства "Україна". Було задумане також видання наукової енциклопедії українознавства російською мовою – "Украинский народ в его прошлом и настоящем". Однак, через обставини військового часу в роки Першої світової війни (1914-1918) українське культурне життя фактично припинилось.

Становлення незалежної української держави внаслідок революції та Громадянської війни дозволило підняти дослідження з різних сфер української культури на новий рівень. Українська мова стала мовою державною. Було відкрито українські державні університети в Києві та Кам'янці, історично-філологічний факультет у Полтаві, організовано кафедри української мови, історії, права, історії письменства, відкриті численні наукові установи – Державний архів, Археологічний комітет та ін. Нарешті, в кінці 1918 року було засновано в Києві Українську академію наук. Здійснювалися заходи щодо впровадження українознавчих матеріалів у навчальний процес.

Радянська влада зберегла Українську академію наук (ВУЛН) і перші роки свого панування на Україні підтримувала розвиток національної культури та фінансувала її дослідження. Українські вчені спромоглися об'єднатися навколо Академії і розгорнути плідну культурну працю. Зокрема, М. Грушевський, повернувшись з еміграції в 1924 р. та очоливши історичний підрозділ ВУАН, відновив видання "України", видав кілька дуже цінних збірників порайонного дослідження України (Київ, Чернігів). Як місцеві філії Академії наук було засновано науково-дослідчі кафедри у великих містах. У видаваних при інститутах народної освіти "Записках" у Києві, Полтаві, Кам'янці та Ніжині також містилося чимало важливих праць з українознавства. Для дослідження творчості Т: Шевченка мали велике значення різні "Шевченківські збірники", видавані з Києві й у Харкові спеціальним Інститутом Т. Шевченка.

Таким чином, історико-філологічний етап охопив XIX – початок XX ст. Головними його особливостями особливостями слід назвати, з формальної сторони, академізацію наукових досліджень української культури, зі змістовної сторони, переважання у цих дослідженнях історичних і літературознавчих розвідок.

Теоретико-ідеологічний етап. У соціокультурному контексті визвольних змагань 1920-х pp. відбувся перехід до другого, теоретико-ідеологічного етапу наукових досліджень української культури (1920-1980-і pp.). Зростання рівня теоретичних узагальнень об'єктивно зумовлювалось загальною логікою наукового пізнання "від фактів до теорії", тоді як ідеологізація спричинювалася типовим для XX ст. феноменом тоталітаризації владних режимів і сповідуваних ними учень.

Саме із середини 1920-х pp. серед більшовицької еліти, що чия влада особливо непевно себе почувала на національній периферії колишньої Російської імперії, розгорнулися гострі суперечки з проблеми ставлення до українського національно-культурного відродження (теорія боротьби "двох культур" і ще більш відома концепція "азіатського ренесансу"). Автор другої концепції – знаменитий український письменник Микола Хвильовий (1893– 1933) уважав, що саме Україні судилося стати "оазисом азіатського ренесансу", який започатковує вищу і останню період епоху в історії людства – пролетарську. Покликанням української культури стає несення світла з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення

Європи минулого. Такі ідеї викликали хвилю незадоволення вищого радянського керівництва, яке уважало, що українцям варто орієнтуватись на Москву. Зацькований письменник покінчив життя самогубством.

Уже наприкінці 1920-х pp. відбувається повна реорганізація всієї академічної і науково-дослідної системи, системи освіти, впроваджується система всеохопної пропагандистської роботи серед широкого загалу. Починаючи від 1930-х pp., усталюється особлива схема історико-культурного процесу, що поділяється на п'ять "формацій", котрі зміняють одна одну під впливом класової боротьби знедолених мас (рабів, кріпаків, робітників) проти своїх гнобителів.

Офіційну позицію до вивчення української культури демонстрували відповідні розділи багатотомних колективних "Історії Української РСРС", "Історії української літератури", "Історії українського мистецтва". Узагальнююча та достатньо ґрунтовна праця М. Марченка "Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII століття" стати на захист національної культури не могла. Спроба надрукувати "Українську культуру" за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського, С. Маслова з достатньо виваженим поданням культурологічного матеріалу, виявилася невдалою. Навіть протестувати було можливим лише з ідеологічної точки зору, наприклад, вдаючи, що подібний стан справ, як писав І. Дзюба у відомій роботі "Інтернаціоналізм чи русифікація?" – "це внаслідок тривалих і кричущих порушень марксизму-ленінізму в національній справі, внаслідок відходу від наукових принципів комуністичного національного будівництва".

Справедливості ради відзначимо, що радянські академічні видання мали також і позитивне значення. По-перше, вони містили щодо кожної історичної епохи доволі розлогий розділ, присвячений виключно культурному становищу України у розглядуваний період, зі змістовним фактичним матеріалом. По-друге, на відміну від культурологічних праць речників української діаспори, які зосереджували свої уваги на військовій і духовній еліті України чи її найкращих представників, історія української культури у радянському трактуванні була присвячена "безголосій більшості", себто народним масам як провідним творцям культурних надбань.

Ідеологізація значно меншою мірою вплинула на наукову діяльність на діаспорі. Там працювали численні українські інтелігенти, що масово емігрували. Серед них були як уже відомі науковці, так і просто молоді люди студентського віку. Всі вони незабаром складуть нове покоління дослідників української культури. Надзвичайно важливо також, що функціонування українських науково- навчальних фундацій відбувалося як складова світового гуманітарного простору. Це дозволило збагатити дослідження української культури новітніми здобутками світового наукового знання, від яких фахівці з Радянської України були відокремлені "залізною завісою".

Розвиток українознавчих досліджень у діаспорі спирався на мережу навчальних і науково-дослідних установ у Європі і Америці. До початку Другої світової війни були засновані у Варшаві Український науковий інститут. Вільний університет у Празі, Український науковий інститут у Берліні, продовжувало діяти Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Після Другої Світової війни 1945 р. в Аугзбурзі (Німеччина) було організовано Українську вільну академію наук. У Мюнхені відновив свою діяльність Український вільний університет та Наукове товариство імені Т. Шевченка. У США, починаючи від 1970-х років, діє Гарвардський український дослідний інститут, в Канаді – Інститут українських студій, в Римі – Український католицький університет. У 1934-1967 pp. у 19 американських університетах було прийнято до розгляду 41 дисертацію за українознавчою тематикою, абсолютна більшість яких (34) було присвячено історії, політичним наукам, літературі та мовознавству. Прикметно, що авторами цих дисертацій були 22 українські докторанти й 19 докторантів неукраїнського походження. Одним із провідних напрямків культурологічних досліджень в діаспорі була проблематика національної ідеї. Головним методом досліджень національної культури вчених-емігрантів тривалий час залишався позитивізм, намагання наповнити точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом змістовну сутність культури.

Наймасштабнішим результатом діяльності українських науковців у діаспорі стало укладання довідникової літератури, зокрема "Енциклопедії Українознавства" за редакцією Володимира Кубійовича та Зенона Кузелі (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949). Цей багатотомний компендіум, який охопив за викладом усі культурні сфери, зокрема фольклор і народне мистецтво, мову і літературу, архітектуру, театр, науку і освіту, розвиток бібліотечної та архівної справи, мистецтво (усього понад 20 позицій), було перевидано в пострадянській Україні у 1990-х pp.

Теоретичні досягнення історико-культурологічної науки в діаспорі в 1920-1980-х pp. можна підсумувати наступним чином.

По-перше, з'явилися перші дійсно спеціалізовані праці з української культури – "Історія української культури", видана у Львові за редакцією І. Крип'якевича (1937) та "Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича" (1940). По-друге, були з'ясовані провідні інтелектуальні впливи, які живили розвиток національної духовної традиції. Завдяки праці Д. Чижевського "Гегель в Росії" було встановлено, що саме філософія цього великого німецького мислителя протягом століття (1830-1930-х pp.) виявлялася найбільш значущою та інтелектуалів Росії та України, хоча на Заходу інтерес до Гегеля помітно знизився ще у середині XIX ст. Від 1930-х pp. володарем вітчизняних інтелектуалів, як засвідчують вже дослідження останніх років, став інший німецький філософ – Освальд Шпенглер, адже у своєму знаменитому "Занепаді Європи" той обстоював ідею рівності усіх культур, однакових у своїй неповторності і "життєвому циклі" від виникнення до загибелі. По- третє,, у працях Д. Чижевського, О. Кульчицького, І. Мірчука, В. Яніва та інших були встановлені особливості розвитку та функціонування української культури. Особливу увагу було приділено релігійно-православному характеру української культури. У працях І. Власовського, І. Огієнка (митрополит Іларіон), А. Шептицького було досліджено основні етапи розвитку християнської релігії в України від прадавніх часів, обстоювалася думка, що вся українська культура – це культура християнська.

По-четверте, були визначені статус і становище української культури в мультикультурному просторі світової цивілізації. Дістала подальший розвиток думка про "межовий" характер української культури.

Звичайно, ідеологічна напруга існувала й в українській діаспори і проявляла себе у широкому спектрі – від згадок "про культуру європейських народів, до яких належить і український народ" у Д. Антоновича до цілісних концепцій. Передусім, було розвинуто ідею культуротворчої місії України щодо сусідніх народів, одверті натяки на яку можна знайти, зокрема, в концепції "Київ – другий Єрусалим" середньовічної києворуської доби, "Книгах буття українського народу", складених М. Костомаровим у другій чверті XIX ст., публіцистичних працях М. Грушевського рубежу ХІХ-ХХ ст. Найактивніше цю ідею обстоював І. Огієнко, починаючи з невеличкої науково-популярної брошури "Українська культура", яка, властиво, є першим спеціальним виданням, присвяченим вітчизняним культурним скарбам (1918). Також одним із дотепер актуальних, але водночас дискусійним здобутком культурологічної думки діаспори є концепція пригноблення української культури російською, пізніше радянською культурою, викладена Є. Маланюком ("Малоросійство").

Помітні теоретичні успіхи досліджень з української культури супроводжувались помітно меншими досягненнями у сфері їх професіоналізації як самостійної академічної дисципліни. Показовим свідченням цього є "Українська культура" за редакцією Д. Антоновича. Її автори не уявляли собі формального вивчення культури інакше як через зібрання окремих наукових дисциплін – "як історія філософії, історія релігії або історія церкви, історія освіти, історія мови, історія літератури, історія музики і т. д.". Не дивно, що навіть доволі пізня праця М. Семчишина "Тисяча років української культури" (1985) швидше походила на навчальну літературу, ніж на наукове дослідження.

Сучасний етап. Особливої інтенсивності наукові дослідження вітчизняної культури набули у 1990–2000-і pp. Завдяки дослідженням А. Бичко, В. Горського, М. Дяченка, Я. Ісаєвича, С. Кримського, В. Крисаченка, В. Лісового, В. Лозового, Н. Мозгової, В. Нічик, І. Огородника, М. Русинова, М. Ткачук, В. Шейка та ін. було суттєво поглиблене розуміння особливостей, основних етапів розвитку, духовних джерел, інституційних проявів української культури. Прикметною особливістю сучасних культурологічно-українознавчих студій, як, імовірно, сучасного етапу в цілому, є фундаментальність. Усталені в підґрунті української культури провідні принципи, які в різні епохи реалізувалися у варіативних образах і засобах, розглядаються нині як прояв універсально-цивілізаційних категорій. Найвагоміші теоретичні результати сучасних досліджень узагальнено у ґрунтовній і багато ілюстрованій 5-ти томній "Історії української культури", видання якої триває з початку 2000-х pp. Однак дотепер суперечливим залишається теоретико-методологічне підґрунтя наукових досліджень української культури.

Стає можливим завершення професіоналізації досліджень з української культури завдяки їх впровадженню в тематику поважних академічних установ – Національний науково-дослідний інститут українознавства (ННІДУ), Інститут культурології, Інститут філософії, Інститут національної пам'яті, Український центр культурних досліджень тощо.

У травні 1992 р. було засновано відділ культури Національного науково-дослідного інституту українознавства. Основним завданням відділу є дослідження теоретичних та історичних аспектів формування української національної культури, створення її цілісної концепції як складової частини українознавства, розробка і практичне впровадження якісно нових програм, курсів та концепцій з історії й теорії національної української культури для системи середньої та вищої освіти України. Колектив відділу активно співпрацює з українознавчими центрами та державними установами як в Україні, так і поза її межами, серед яких: Українська Вільна Академія наук у США, Український інститут Америки (США), Інститут слов'янознавства (Чехія), Український університет у Москві, Російська академія освіти для дорослих (Санкт-Петербург), Міжнародне товариство дослідників історії XVII – XVIII ст.

Восени 1994 року було засновано Український центр культурних досліджень. УЦКД працює як науковий осередок, що має розробляти нові концептуальні підходи до державної культурної політики незалежної України, до вирішення актуальних господарчих та правових проблем культурної сфери, вивчення різних аспектів культурної трансформації в сучасному українському суспільстві, готувати аналітичні матеріали про розвиток галузі та окремих її елементів, законопроекти, інші розробки з культурної політики, а також методичні розробки для закладів культури в регіонах України. До складу УЦКД нині входять Інститут культурної політики,

Інститут проблем народної культури, Інститут норми і права у сфері культури.

З 2006 року розпочалася організаційна розбудова Українського інституту національної пам'яті. Планувалося, що ця інституція ("спеціально уповноважена центральним органом виконавчої влади") буде створена за центральноєвропейськими, передусім, польським, зразком, і спрямовуватиме наукові дослідження на викриття тоталітарного минулого. Однак наразі Інститут національної пам'яті функціонує переважно науково-дослідна установа, чия діяльність, згідно з Положенням, спрямована на "забезпечення всебічного вивчення багатовікової історії українського державотворення, етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті", "здійснення комплексу заходів з увічнення пам'яті учасників національно-визвольної боротьби, Першої і Другої світових воєн, жертв голодоморів і політичних репресій".

Вивченню історичних, соціальних, художньо-мистецьких аспектів культури України, проблем та перспектив її сучасного розвитку присвячено діяльність Інституту культурології Національної академії мистецтв України.

Дослідженнями відповідних аспектів вітчизняної культури займається також Інститут філософії НАН України. Результати цих досліджень були оприлюднені в численних наукових і навчальних публікаціях з історії української філософії, а також багатотомній "Історії релігії в Україні".

Разом із тим, виникає проблема відсутності єдиного координаційного центра, адже усі названі установи мають різну відомчу підпорядкованість і здебільшого вивчають українську культури на рівні окремого підрозділу.

З початку періоду незалежності історія української культури викладається у вищих навчальних закладах, причому як обов'язкова. З цієї дисципліни видано кількадесят підручників і навчальних посібників. 2007 року було відкрито окрему наукову спеціальність 26.00.04 – "українська культура" у галузях культурології та мистецтвознавства.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші