Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
 
Головна arrow Право arrow Державне антимонопольне регулювання
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Теоретичні засади та сутність антимонопольного регулювання

Теоретичною основою антимонопольного контролю та регулювання є положення сучасної економічної науки про конкуренцію і монополію, загальноекономічні методи і принципи аналізу закономірностей розвитку конкуренції і конкурентних відносин. Особливо важливе значення мають: системний метод наукового пізнання об'єктивних процесів становлення та удосконалення антимонопольного контролю та регулювання як складової державного регулювання економіки; методи системно-структурного та порівняльного аналізу конкурентного середовища товарних ринків тощо.

Теоретичні засади антимонопольного регулювання грунтуються на науковому розумінні сутності конкуренції як економічної категорії. Що таке конкуренція? Економічна конкуренція (конкуренція) – змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

В економічній теорії традиційно використовуються два основних підходи до розуміння конкуренції, які в узагальненому вигляді використовують дві характеристики: "результат" і "процес". Економічна наука у ході своєї еволюції послідовно акцентувала увагу на двох вищеназваних підходах до розуміння сутності конкуренції.

З точки зору умов функціонування розрізняють досконалу і недосконалу конкуренцію.

Досконала конкуренція формується за умови, що виробництвом товару займається багато самостійних підприємств (фірм). У цьому випадку однорідна продукція виробляється великою кількістю товаровиробників-конкурентів, кожний з яких окремо є не таким значним, аби помітно впливати на рівень ринкових цін. Недосконала конкуренція має місце в тих випадках, коли окремі товаровиробники можуть впливати на рівень цін.

Традиційним є виділення цінової і нецінової конкуренції. При ціновій конкуренції головним методом боротьби проти конкурентів є ціна. У такій конкуренції перевагу має той, хто може встановлювати нижчу ціну продукції. Нецінова конкуренція пов'язана з такою конкурентною стратегією, яка спрямована не на зміну цін, а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції.

Ступінь захищеності конкуренції є одним із вирішальних критеріїв розвиненості й цивілізованості економічних відносин. Вітчизняна економіка все ще має надмірну частку монопольного сектора. Форми прояву цієї монополізації – різноманітні. Економічна наука ще повною мірою їх не виявила й не дослідила.

В економіці завжди існують конкуренція і монополізм. Монополія (грец. "моно" – один і "поло" – продаю) – це панування на ринку одного продавця, тобто, по суті, заперечення конкуренції. Ступінь обмеження конкуренції залежить від масштабів монополізації виробництва й ринку.

Монополія – це ситуація на ринку, коли єдине підприємство (фірма) є продавцем певного товару, який не має замінників. Тобто у споживача тут відсутня можливість порівнювати товари різних виробників, а отже, й немає вільного вибору. Під монополізмом розуміються активні дії монопольних структур, спрямовані на реалізацію своїх переваг у процесі взаємовідносин з іншими суб'єктами господарювання. Монополізація – досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на товарному ринку, підтримання або посилення цього становища.

Негативними наслідками монополізації можуть бути: обмеження і навіть руйнування конкурентних відносин, намагання монополіста отримати для себе переваги і вигоди від свого панівного (домінуючого) становища, стримування інноваційного розвитку, погіршення якості товарів, підвищення цін тощо.

Олігополія (грец. "олігос" – декотрі і "поло" – продаю) – це конкуренція між обмеженою кількістю продавців і покупців товару на ринку. При олігополії також обмежуються можливості конкуренції.

Існує ще декілька форм недосконалої конкуренції: монопсонія, олігопсонія, дуополія. Монопсонія – це тип ринкової структури, при якій існує монополія одного покупця товару, який забезпечує собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавців. Монополія – це ринок, який має тільки одного продавця і багато покупців, монопсонія – ринок із багатьма продавцями і лише з одним покупцем. Олігопсонія – це тип ринкової структури, при якій існує невелика вузькоспеціалізована група покупців певного товару. Дуополія – це тип ринкової структури, при якій існують тільки два постачальники певного товару і між ними відсутні угоди про ціни, ринки збуту та ін.

На ринку з відносно великою кількістю суб'єктів господарювання, кожен із яких має певний вплив на ціни внаслідок специфіки товару, який він виготовляє, має місце монополістична конкуренція. Монополістична конкуренція виникає за умови збуту багатьма підприємствами (фірмами) подібної, але не ідентичної продукції. Вона нагадує досконалу конкуренцію за трьома аспектами: наявність великої кількості покупців і продавців; вступ на ринок і вихід із нього – спрощені; підприємства (фірми) встановлюють ціни в діапазоні, запровадженому іншими підприємствами (фірмами). Відмінність полягає в тому, що за досконалої конкуренції продукція є однорідною (ідентичною), а за монополістичної – диференційованою.

До економічних причин обмеження або загрози зникнення конкуренції належать: поведінка суб'єктів ринку, що обмежує конкурентні відносини; наявність ринкових структур, які здійснюють антиконкурентні дії; природні монополії. Природна монополія має місце, коли одне підприємство (фірма) виробляє певну кількість продукції (послуг) із витратами меншими, ніж у випадку двох або більше підприємств з відповідними обсягами виробництва, а товари (послуги) не можуть бути замінені іншими товарами (послугами). Сфера природних монополій – це ринки інфраструктурних послуг: послуги з транспортування природного газу трубопроводами та його розподіл, передача та розподіл електроенергії, користування об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування, поштового зв'язку, централізованого водопостачання та водовідведення, централізованого постачання теплової енергії, спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів.

Про низький рівень розвитку конкуренції в економіці України свідчать дані наукових досліджень, відповідно до яких протягом останніх років на товарних ринках з обмеженими можливостями для розвитку конкуренції реалізовано більш як 50% обсягу продукції, в тому числі на повністю монополізованих ринках – більш як 7%, на ринках з домінуванням однієї компанії – майже 28%, ринках з домінуванням кількох компаній більш як 15%

[1]. В економіці України конкуренції зовсім немає на більшості ринків послуг, пов'язаних зі здійсненням функцій держави, а обмежена вона у будівництві, сфері телекомунікацій, електрозв'язку, у сфері охорони здоров'я, переробній промисловості (у тому числі переробці сільгосппродукції – в окремих регіонах). Чим більше монополізований ринок, тим більшу частку в ціні товару займає валовий прибуток.

Економічно доцільний рівень монополізації в економіці країни не повинен перевищувати 10–12%. Досягнення цього показника є сьогодні для української економіки досить важливим.

Необхідно розібратися зі зміною характеру й сутності діяльності монополій в українській економіці, наслідками деформацій конкурентного середовища під впливом інституційного монополізму тощо.

Теоретичні засади антимонопольного регулювання мають свою специфіку, пов'язану з особливостями монополізму. Найважливішим є розмежування двох типів монополізму – підприємницького та інституційного. Підприємницький тип монополізму пов'язаний із розвитком підприємств (фірм) на основі концентрації капіталу і виробництва, інституційний – з неоднаковістю "правил гри" для різних учасників ринку. Під інституційним типом монополізму розуміється монополізм, пов'язаний з нерівністю умов конкуренції для її різних учасників. Йдеться про неоднаковий режим оподаткування, преференції або привілеї з боку держави та місцевої влади, пільговий доступ до фінансових і виробничих ресурсів тощо[2].

Отже, в теорії антимонопольного контролю та регулювання визнається істотне значення інститутів. Йдеться про правові, регуляторні й процесуальні системи, які забезпечують підтримку конкуренції та дотримання норм антимонопольного регулювання. Основні шляхи вдосконалення існуючої конкуренції та підвищення ефективності конкурентних відносин в Україні сьогодні знаходяться у руслі інституційних перетворень.

Сутність вільної конкуренції як характерної ознаки ринкового господарства XVIII ст. ґрунтовно дослідив А. Сміт, якому належить вираз про "невидиму руку ринку". Класик політичної економії А. Сміт сформулював модель чистої конкуренції, яку ще називають моделлю досконалої конкуренції. Особливість цієї моделі – відсутність державного контролю над ринком. Безумовно, така модель є абстракцією, але вона дозволила виявити основні принципи організації конкурентних ринків.

У XIX ст. конкуренція в усіх капіталістичних країнах діяла як одна з динамічних сил економічного розвитку. Однак, наприкінці XIX ст., передусім у США, розпочався бурхливий процес монополізації економіки. Панування монополій (трестів) у цей період призвело до підвищення цін, погіршення життєвого рівня населення. У відповідь на це американська юридична та економічна наука запропонувала посилити державний контроль над монополіями.

Конгрес США у 1890 р. прийняв антитрестівський закон (акт) Дж. Шермана. Закон Шермана містив дві найважливіші статті: ст. 1 забороняла договори, об'єднання і змови, спрямовані на обмеження торгівлі; ст. 2 забороняла монополізацію, спробу монополізації, об'єднання або змови з метою монополізації будь-якої сфери торгівлі між штатами або з іноземними державами. Слід зазначити, що закон Шермана не був першим антитрестівським правовим документом у США. З 1880 р. до 1920 р. в окремих штатах діяло місцеве антитрестівське законодавство і при цьому були досягнуті успіхи в антимонопольному регулюванні.

Закон (акт) Дж. Шермана був першим кроком до створення антимонопольного законодавства, однак воно було ще недосконалим і аморфним. Акт Шермана став базовим законом для багатьох країн, які пізніше вводили власне антимонопольне законодавство. Основна мета законодавчого акта Шермана – припинити дії, які призводять до контролю над ринком. При цьому монополія як така не заборонялася, але юридично вводилися перешкоди монополізації та спробам монополізації. Основна увага зосереджувалася не лише на факті існування монополії, а скоріше на тому, яким чином монополія виникла і як вона функціонує.

Важливим теоретичним принципом антимонопольного регулювання в США стало так зване "правило розумності". "Правило розумності" – виважений підхід до оцінки антиконкурентних дій, коли незаконними вважаються лише такі дії монополій, які передбачають реальне невиправдане обмеження конкуренції. Мета і наміри монополії витиснути конкурентів з ринку часто виявляються в таких її діях і вчинках, що позбавляють права інших суб'єктів підприємництва на ведення бізнесу, перешкоджають їхній діяльності, тобто перешкоджають досягненню поставлених цілей іншими учасниками ринку. Закон Шермана дав можливість урядовим органам і приватним особам домагатися у судовому порядку заборон на обмеження свободи торгівлі. Кінцеву відповідальність за визначення досить широких розпоряджень закону Шермана було покладено на суди, які не були обмежені при виконанні цього завдання рішеннями загального права.

Антитрестівський закон Шермана, однак, характеризувався заплутаністю формулювань, відсутністю надійного механізму реалізації, що робило його малоефективним на практиці.

Для більш точного визначення антимонопольних норм у США у 1914 р. було прийнято закон Клейтона. Ст. 2 цього закону забороняла цінову дискримінацію – продаж товару за різними цінами покупцям, які знаходяться в рівних умовах. Ст. 3 оголошувала порушенням закону угоди, які зв'язували покупця умовами чи не допускали на ринок інших осіб. Ст. 7 закону забороняла корпоративні злиття, які також вели до послаблення рівня конкуренції, ст. 8 забороняла особисту

унію директорів конкуруючих фірм. Крім того, до нових юридичних положень належало те, що за законом Клейтона оголошувався незаконними ті способи, за якими монополія гіпотетично могла б розвиватися. Тобто цей закон значною мірою був превентивним правовим заходом.

Не менш помітним явищем в еволюції законодавчих поглядів на антимонопольний контроль та регулювання стало прийняття у 1914 р. у США закону про Федеральну торговельну комісію. Цей закон виражав об'єктивну необхідність у наданні антимонопольним органам повноважень на проведення розслідувань і порушення судових справ. Відповідальність за здійснення антимонопольного контролю та регулювання в США було поділено між двома державними органами – Федеральною торговельною комісією (ФТК) і Антитрестівським відділом Міністерства юстиції. Закон Шермана, закон Клейтона і закон про Федеральну торговельну комісію склали основу федерального антитрестівського законодавства США.

Прискорення монополізації економіки у світі в кінці XIX – на початку XX ст. загострило економічні та соціальні суперечності капіталістичної системи, що проявилось насамперед у світовій економічній кризі – "Великій депресії" 1929-1933 pp., яка істотно активізувала розвиток теорії конкуренції та монополії. Відомі вчені К. Віксель, П. Сраффа, Дж. Робінсон, Е. Чемберлін заклали основи теорії недосконалої конкуренції. Переломним етапом у становленні теорії економічної конкуренції став 1933 р. – рік виходу праць Е. Чемберліна "Теорія монополістичної конкуренції (Реорієнтація теорії вартості)"[3] і Дж. Робінсон "Економічна теорія недосконалої конкуренції"[4].

"Велика депресія" показала, що конкурентно-ринковий механізм саморегулювання капіталістичної економіки підірвано. Це обумовило об'єктивну необхідність посилення державного антимонопольного регулювання. "Новий курс" Президента США Ф. Рузвельта забезпечив ефективне втручання держави в економіку. Щоб уникнути в майбутньому економічних потрясінь, держава вирішила впливати на саму структуру монополізованих ринків. Такий підхід до ролі держави у регулюванні ринкової економіки означав перехід до "структуралістських" стратегій антимонопольного регулювання.

У середині XX ст. у теорії сформувалися дві концепції, одна з яких робила наголос на поведінку продавців і покупців, друга – на структуру ринку. У першій (поведінковій концепції) конкуренція розумілася як сукупність незалежних спроб різних продавців встановити контроль на ринку. Друга (структуралістська концепція) визнавала ринок конкурентним лише коли його структура не дозволяла жодному підприємству (фірмі) істотно впливати на ціни товарів.

У цей період сформувалася теоретична і законодавча база антимонопольного контролю та регулювання в Європі. Перші антимонопольні закони були прийняті: в Англії в 1948 р., Данії та Швейцарії в 1955 р., Голландії в 1956 р., Бельгії в 1960 р., Італії в 1964 р. ФРН прийняла власний антимонопольний закон у 1957 р. і посилила контроль над злиттям у 1973 р. Франція мала законодавчі обмеження з фіксування цін та інших антиконкурентних дій щез 1791 р., однак вони рідко застосовувалися на практиці, тому в антимонопольне законодавство цієї країни у 1977 р. були внесені серйозні доповнення. Загальноєвропейські заходи щодо забезпечення антимонопольної політики містив Римський договір 1957 р., що створив Європейське економічне співтовариство.

Переваги "структуралістської" концепції в антимонопольному контролі та регулюванні існували до 80-х pp. XX ст. Переломним моментом можна вважати 1982 р., коли в США було офіційно оголошено припинення антимонопольних справ проти компаній "Ай-Бі-Ем" і "Ей-Ті-Ті". Адміністрація Президента США Р. Рейгана в цей період взяла курс на обмежене втручання держави в розвиток економіки і відповідно на обмеження антимонопольного регулювання. В усіх розвинених країнах посилилася тенденція до лібералізації та дерегулювання економіки. Ця ситуація змінилася лише під час глобальної фінансово-економічної кризи 2008–2009 pp., коли в розвинених країнах знову були задіяні активні методи та інструменти антимонопольного регулювання[5].

Ступінь розвитку та захисту конкуренції є не лише критерієм цивілізованості ринкових відносин у країні, а й суспільною цінністю. Розвиток конкуренції на товарних ринках є необхідним засобом забезпечення нової якості економічного зростання, покращання умов для ефективного функціонування ринків, удосконалення механізму державного регулювання національної економіки. Очевидно, що теоретичні засади антимонопольного контролю та регулювання не можуть розглядатися без прикладного вирішення управлінських завдань у практиці діяльності органів Антимонопольного комітету України.

  • [1] Концепція загальнодержавної програми розвитку конкуренції на 2013–

    2023 роки // Конкуренція. – 2012. – № 3. – С. 3.

  • [2] Конкурентна політика держави в умовах трансформації національної економіки : монографія / за заг. ред В.Д. Лагутіна. – К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008. – С. 30-31, 58-59.
  • [3] Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции (Реориентация теории стоимости) / Э. Чемберлин. – М.: Экономика, 1996.
  • [4] Робинсон Дж. Экономическая теория несовершенной конкуренции / Дж. Робинсон. – М.: Прогресс, 1983.
  • [5] У манці в Ю. Фінансово-економічна криза як новітній виклик конкурентній політиці / Ю.М. У манці в // Банківська справа. – 2011. – № 2. – С. 77-79.
 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші