Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Досягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації).

Однією з важливих умов вирішення завдань радянського національно-державного будівництва була політика коренізації, яка в республіці набула форми українізації. Основний зміст її полягав у залученні корінного населення до державного й господарського будівництва, у врахуванні національних факторів при комплектуванні кадрами партійного і державного апарату, громадських організацій; у запровадженні в усіх установах української мови; в організації мережі шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи українською мовою; у вивченні національних обрядів і звичаїв населення, соціально-політичних й історико-побутових умов України, у розвитку української культури. Досвід державно-правового вирішення низки питань, що пов'язували, зокрема, з проблемами української мови, діловодства тощо заслуговують на увагу і в сучасних умовах.

Вже 11 січня 1918 р. ЦВК Рад України прийняв декрет про скасування обов'язкової загальнодержавної мови, В опублікованому 17 лютого того ж року офіційному повідомленні секретаріату народної освіти за підписом В. Затонського зазначалося: "В Українській республіці, яка тепер стала справді народною, всі національності мають однакові права. Державна мова знищується, кожний має право користуватися тією мовою, яку він вважає найкращою. Всі школи — українські, російські, єврейські — повинні відкритися і продовжувати свою святу справу народної освіти під контролем і керівництвом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів". В резолюції І Всеукраїнської конференції Рад селянських депутатів (22 січня 1918 р.) про мову в Україні було сказано, що конференція вважає невід'ємним правом кожного громадянина розмовляти тією мовою, яка для нього рідна. Як бачимо, у цей період основна увага органів влади була спрямована на скасування державності будь-якої мови, насамперед російської, на утвердження мовної рівноправності.

Після відновлення Радянської влади в Україні питанню викладання мови також приділялася увага. Уже в Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду республіки від 26 січня 1919 р. підкреслювалося, що він відкидає будь-яке національне гноблення і оголошує, "що мова викладання у школах залежатиме від волі місцевого робітничого і селянського населення. Що стосується вищої школи, то створення паралельних курсів на різних розмовних мовах України дасть можливість кожному навчатися своєю рідною мовою".

4 березня 1918 р. Наркомат освіти прийняв постанову про обов'язкове вивчення в школах місцевої мови, а також історії та географії України. У постанові підкреслювалося, що царизм протягом довгого часу забороняв українську мову і переслідував українську культуру, у зв'язку з чим постає завдання активно працювати в напрямі їх розквіту для здійснення ідей інтернаціоналізму та соціалістичної перебудови суспільства. З цією метою у школах з російською мовою викладання запроваджувалося обов'язкове вивчення української або однієї з мов, якою розмовляло місцеве населення (польської, єврейської, німецької та ін.). Крім того, Наркомос вважав за доцільне запровадити обов'язкове викладання в школі історії та географії України.

Недооцінка гостроти і специфіки мовної політики в Україні відповідальними радянськими і партійними працівниками в цей період позначалася й на недосконалості законодавства з цього питання. Адже у першій Конституції УРСР 1919 р., де проголошувалися рівні права за усіма трудівниками, незалежно від їх расової або національної приналежності, нічого не сказано про мову.

22 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет звернувся зі спеціальною відозвою до народних вчителів, в якій накреслив цілу програму відродження української культури. Українських учителів закликали активніше брати участь у національно-культурному будівництві, у створенні нової школи. 21 лютого 1920 р. ВУЦВК прийняв постанову "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською". Відповідно до неї ніяких переваг російській мові не надавалося. Всі установи зобов'язані були приймати заяви й інші справи обома мовами, а за відмову винуватців мали притягати до відповідальності за всією суворістю військово-революційних законів. Це був, по суті, перший законодавчий акт стосовно українізації.

Було вжито низку заходів для його виконання. Так, на початку березня 1920 р. Реввійськрада Південно-Західного фронту розіслала інструкцію, в якій пропонувалося усім командирам і комісарам у стосунках з місцевим населенням та органами цивільної влади користуватися українською мовою нарівні з російською. Там, де не було осіб, які володіли українською мовою, дозволялося вводити до штату перекладачів. З метою формування нових українських військових з'єднань надалі у Харкові та Києві були створені школи червоних старшин, де викладали українською мовою. На початку травня 1920 р. Наркомат освіти УСРР видав циркуляр, в якому запропонував під час проведення літньої кампанії організувати курси підготовки працівників дошкільного виховання, шкільної та позашкільної, професійної освіти з обов'язковим введенням до програм українознавства і української мови, причому вони повинні бути джерелом живого пізнання сучасного економічного і культурно-побутового стану України.

Продовжуючи цю лінію, Політбюро ЦК КП(б)У 12 липня 1920 р. запропонувало наркомові освіти Г. Гринькові розробити і внести на розгляд Раднаркому УСРР декрет про обов'язкове викладання в усіх школах української мови. А через два місяці на його засіданні було розглянуто проект закону про українізацію (так його назвали у протоколі засідання). Наркомові освіти було запропоновано конкретизувати його і доповнити пунктом про те, що державні установи, які спілкуються безпосередньо з трудівниками, повинні мати штатних співробітників зі знанням української мови.

Цього ж місяця РНК УСРР прийняв постанову про впровадження української мови в школах і радянських установах. Наркомосові було доручено розробити план широкого розвитку шкільних закладів з викладанням українською мовою, негайно запровадити її як обов'язковий предмет навчання в школах, видати нею достатню кількість необхідних підручників, а губвиконкоми зобов'язувалися випускати не менше однієї української газети. Водночас радянські службовці мали вивчити мову у вечірніх школах, а керівники установ — вжити заходів для прийняття на службу тих працівників, які володіють українською мовою і можуть задовольнити відповідні потреби населення. 26 жовтня 1920 р. було прийнято положення про народний суд, за яким в усіх судових установах республіки ведення справ провадилось українською і російською мовами, а також іншою мовою, яка є в даній місцевості переважною.

Питання про українську мову порушувалося в резолюції ПІ сесії ВУЦВК (листопад 1920 р.). Сесія доручила Наркомосові вжити усіх заходів для виконання декрету Раднаркому про обов'язкове опанування українською усіма службовцями державних (цивільних і військових) установ республіки. V Всеукраїнський з'їзд Рад (березень 1921 р.) схвалив роботу Наркомату освіти з усунення національної ворожнечі й розвитку української мови як мови більшості трудівників України.

За даними Наркомату освіти, в 1921 р, близько 63 % установ соціального виховання вживали в роботі українську мову. В губерніях становище було таке: в Подільській, Полтавській, Київській — близько 90 %, у Волинській — 70 %, Миколаївській і Одеській — 30 %, Харківській і Донецькій — 20%. Але у губернських містах справи йшли гірше, наприклад, у Києві та Катеринославі таких установ було лише 20—25 %. Ще більша різниця спостерігалася у правобережних губерніях і на Полтавщині. Складною була ситуація в системі вищої школи. Українські інститути були створені лише в Києві, Умані, Одесі, Кам'янець-Подільську, а в інших містах (навіть не у всіх) організовувалися лише українські кафедри.

Отже, як бачимо, з початку 1920 р. законодавчим питанням української мови як мови переважної більшості населення стало приділятися більше уваги. У цей же період поширився термін "українізація", хоч він розглядався тоді лише як важливий засіб комуністичної освіти трудівників.

Повністю українізація була введена в ранг державної політики спільною постановою ВУЦВК та РИК УСРР від 1 серпня 1923 р. У ній проголошувалася рівноправність мов і пропонувалися термінові заходи щодо розвитку української мови. Крім того, відзначалося, що відносно слабкий розвиток української школи й культури, відсутність навчальних посібників та підготовлених кадрів призводять до фактичного переважання в республіці російської мови. Передбачалося насамперед провести українізацію навчально-виховних і культурно-освітніх закладів.

Визначаючи практичні заходи щодо втілення в життя резолюції ХП з'їзду, Четверта нарада ЦК РКП(б), у якій упродовж 9—12 червня 1923 р. взяли участь відповідальні працівники національних республік і областей, вказала на необхідність систематичної і неухильної роботи в галузі націоналізації державних і партійних установ з метою поступового впровадження в діловодство місцевих мов, зобов'язавши відповідальних працівників вивчити їх. До роботи в радянських установах рекомендувалося залучати лояльні елементи місцевої інтелігенції. Передбачалося також створити військові школи у республіках і областях для підготовки за певний строк командного складу з місцевих людей, що могли стати потім ядром для організації національних військових частин.

Ці питання неодноразово обговорювалися у керівних органах республіканської партійної організації, зокрема на її листопадовому (1920р.) пленумі ЦК, 1-й Всеукраїнській нараді КП(б)У (травень 1921 р.), лютневому (1922 р.) пленумі ЦК. Останній, розглянувши проект директив із національного питання в Україні голови Раднаркому УСРР X. Раковського, ухвалив прийняти його за основу з деякими змінами. Зокрема, пленум ще раз підтвердив, що державним службовцям потрібно знати українську мову, а також постановив, що "... мова викладання в школах запроваджується згідно з волевиявленням населення. Думка ж викладацького персоналу при визначенні мови викладання до уваги не повинна братися". Остаточну редакцію тез здійснила комісія у складі Д. Мануїльського, М. Скрипника, В. Затонського, С. Косіора та Г. Гринька. Жовтневий пленум ЦК підтвердив і доповнив постанову лютневого, прийнявши її як директиву з національного питання, де було накреслено заходи щодо розвитку української мови, культури, шкільної та видавничої справи. Зокрема, вказувалося на необхідність заборони установам та службовим особам відмовлятися від розгляду документів та матеріалів лише на тій підставі, що вони написані українською чи російською мовами. Було зафіксовано також положення, що в школах із російською мовою викладання необхідно запровадити обов'язкове вивчення української, а в школах з українською мовою — викладання російської. Мова викладання мала впроваджуватися за волевиявленням населення. Все це здійснювалося за постановами Ради й узаконювалося особливими декретами.

Аналіз тексту директив, вміщених у першому томі збірника "Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів", та проекту тез X. Раковського свідчить, що саме його проект було взято за першооснову вказаних директив із доповненнями, які були прийняті на лютневому і жовтневому пленумах з деякими редакційними змінами.

При цьому слід зазначити, що цей проект вміщував пункт, який не ввійшов до опублікованого тексту директив. На думку Раковського, рівноправними державними мовами мали бути українська і російська; мовам усіх національностей (єврейській, німецькій, польській, болгарській тощо) надавалася б повна гарантія вільного розвитку. Крім того, поступове витіснення російської мови, за його передбаченнями, мало стати підсумком природного розвитку української культури, а не наслідком адміністративного розпорядження і тиску згори.

Однак зазначимо, що і в той час X. Раковський не був противником української мови, хоч як голова Раднаркому УРСР не все зробив для припинення ущемлення її прав. На згаданому з'їзді Рад він сказав, зокрема: "Але ми так само не можемо як Радянська влада, ми не можемо не заходячи в суперечність із самим собою, не можемо й не повинні відбирати можливості в українських селян, щоб вони могли своєю рідною мовою вести свою пропаганду. Коли український селянин матиме свою власну інтелігенцію, комуністичну інтелігенцію, радянську інтелігенцію, коли він, український селянин, з української мови зробить знаряддя свого визволення, тоді не потрібні ніякі декрети, щоб мова, якою говорить величезна більшість населення, стала фактично домінуючою мовою. Але цього не потрібно робити декретами; декретування мови є тільки реакційним заходом робітничо-селянського правління. Треба, щоб не було ніякого тиску. Я повинен перед вами заявити, що нам довелося оголосити догану комісарові пошт і телеграфів, який, всупереч духові й букві урядової декларації, видав наказ, що політичне діловодство на пошті й телеграфі повинно вестися виключно російською мовою. Тут всі мови однакові". Таким чином, X. Раковський, виступаючи проти вольового розв'язання мовної проблеми, у 1922 р. (порівняно з 1919 р.) дещо змінив свою позицію щодо державної мови в Україні, вважаючи, що такими мають бути дві — російська й українська.

За дорученням жовтневого Пленуму ЦК КП(б)У, на основі й з урахуванням рішень VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) було вироблено широкий план розвитку української радянської культури, мови та українізації державного й господарського апарату. Планом передбачалися заходи у сфері українізації діловодства, навчальних закладів, партосвіти, розвитку культури та мов національних меншин. У матеріалах комісії ЦК, яка готувала план, російська й українська мови визначалися "державними". І. Петровський запропонував написати "загальновживані мови". Однак його пропозицію більшістю голосів було відхилено. Г. Петровський та М. Фрунзе, не погодившись із таким рішенням, висловили особливу думку з цього приводу. 20 червня 1923 р. пленум ЦК КП(б)У, обговоривши їхню пропозицію, погодився її прийняти.

Ці проблеми перебували й далі в центрі уваги пленумів ЦК КП(б)У, зокрема березневого й квітневого 1925 р., червневого 1926 р. з'їздів та конференцій республіканської парторганізації.

У процесі здійснення українізації долали чимало труднощів, що були пов'язані зі зросійщенням міста і більшої частини пролетаріату, недооцінкою окремими більшовиками значення національного питання в Україні. Позначалася також відсутність книг, підручників, словників з української мови, спеціалістів і відповідальних працівників органів, які вільно володіли б нею. Так, якщо на початку 20-х рр. 80 % населення республіки становили українці, то органи влади на 95 % обслуговувались російськими або зросійщеними працівниками. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою вільно володіли лише 797. Звідси випливала потреба змінити психологію людей в ставленні до українізації, переконати в її необхідності.

Умови громадянської війни не давали можливості реалізувати політику українізації. І тільки з переходом до мирного життя вона почала здійснюватися послідовніше в усіх аспектах як елемент демократизації. 1 серпня 1923 р. було видано постанову ВУЦВК і Рад наркому УРСР "Про заходи забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української мови" 27 липня — декрет "Про заходи по українізації навчально-виховних та культурно-освітніх установ". Ці акти стали правовою основою в посиленні українізації державного апарату. Було зазначено, що робітничо-селянський уряд республіки, вважаючи обов'язковим у майбутньому знання службовцями російської мови, яка є засобом міжнаціонального спілкування, визнає необхідним, насамперед протягом найближчого періоду, зосередити увагу держави на розширенні сфери вживання української мови. Визнання досі формальної рівності між двома найпоширенішими в Україні мовами констатувалося недостатнім. Внаслідок порівняно слабкого розвитку української культури взагалі й школи зокрема, де через брак навчальних посібників, підготовлених кадрів на практиці фактично переважала російська мова.

Для усунення цієї нерівності законодавчими актами передбачалися практичні заходи, які за рівноправності мов усіх національностей, що функціонували на території України, мали забезпечити українській місце, яке б відповідало кількості українців на території республіки. Підтвердивши створення кожному рівних можливостей у його взаєминах із державними органами та цих органів — із громадянами користуватися рідною мовою, ВУЦВК і Раднарком УРСР постановили, що з огляду на більшість населення, яке розмовляє українською мовою, вона є провідною для офіційних стосунків. Відповідно ж до політичної і культурної питомої ваги російської мови в республіці, зазначалося далі в постанові, "вважати за найпоширеніші на Україні обидві мови — українську і російську". У зв'язку з цим робітничо-селянська влада у зверненнях до населення мала загалом користуватися ними двома. В межах адміністративно-територіальних одиниць (районів, округів, губерній) та в містах, де більшість населення належала до національних меншостей (тобто перевищувала за своєю чисельністю половину всього населення тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці), органи влади мали користуватися мовою більшості населення. На з'їздах, засіданнях Рад, зборах, мітингах, конференціях, прилюдних читаннях і всіляких публічних виступах кожному громадянинові надавалося право вільно говорити своєю рідною МОВОЮ.

Було накреслено широкий комплекс практичних заходів щодо впровадження української мови в діловодство центральних і місцевих державних органів та установ, її вивчення їхніми працівниками (організація спеціальних курсів тощо).

Із запровадженням вищезазначених законодавчих актів того, хто не володів обома найпоширенішими мовами, не приймали на службу, а той, хто вже перебував на державній службі, мусив вивчити їх протягом року. Тих, хто не вивчив українську мову до встановленого терміну, звільняли з державної служби і без знання української мови їх не приймали в жодну установу.

Внаслідок вжитих заходів протягом 1924—1925 рр. українську мову було впроваджено в діловодство більшості райвиконкомів, окрвиконкомів, у багатьох республіканських відомствах, а також майже в усіх школах соціального виховання та профосвіти. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувався 22 березня 1924 р., звернувши увагу на значні досягнення в українізації низових органів, вказав, однак, на недостатність цієї роботи в центральних, губернських та окружних. Жовтневий пленум цього ж року вирішив продовжити терміни українізації, а лютневий (1925 р.) обговорив питання про повне проведення її в державному апараті. Велику роль для активізації цих процесів відіграв квітневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У, на якому за дорученням Політбюро з доповіддю виступив О. Шумськйй. Основну увагу в своєму виступі він приділив внутрішнім проблемам національної політики партії в республіці, а також порушив питання українізації в широкому соціально-культурному розумінні. Було ухвалено резолюцію "Про українізацію", в якій було викладено основні положення доповіді О. Шумського й накреслено чергові завдання партії у цій справі. Окресливши труднощі у її виконанні, пленум визначив історичні умови, які сприяли здійсненню українізації, а саме: значна частина пролетарів походила з селян-українців і знала мову та побут корінного населення; КП(б)У і комсомол мали багато кадрів з українців; українська мова споріднена з російською, що полегшувало її вивчення тощо. У резолюції також йшлося про хиби в проведенні цієї роботи, тому й було поставлено завдання продовжити і пришвидшити українізацію державного, партійного та профспілкового апаратів й усього громадського життя. Пленум ЦК вказав, що той пасивний опір з боку частини робітників і членів партії, на який іноді вона наштовхувалася, пояснювався упередженістю, що склалася в суспільстві внаслідок запеклої боротьби під час громадянської війни. У документі містився заклик до усього робітничого класу України, щоб він, незважаючи на національну приналежність, оволодів українською мовою і брав активну участь у соціалістичному будівництві.

Керуючись партійними директивами, ВУЦВК і Раднарком УРСР у постанові від ЗО квітня 1925 р. на доповнення до постанови від 1 серпня 1923 р. накреслили заходи щодо завершення українізації до 1 січня 1926 р. Передбачалося в усіх державних установах й торговельно-промислових підприємствах, крім призначених для обслуговування національних меншин і громадських організацій публічно-правового характеру, де вона впроваджувалася окремим порядком і в окремі терміни, впровадити в діловодство українську мову. Встановлювалося, що усі стосунки між собою державні установи й державні торговельно-промислові підприємства на території УРСР здійснюють українською мовою, а з такими ж установами й підприємствами за її межами — російською або мовою тієї республіки, куди пишеться звертання. Загальносоюзні господарські організації зобов'язувалися у справах з українським населенням (договори тощо), центральними й місцевими організаціями республіки вести діловодство українською мовою. Відповідальність за дотримання встановленого порядку покладалася безпосередньо на їхніх керівників. До 1 січня 1926 р. усі акти публічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо належало перекласти українською мовою.

Новим кроком у справі українізації державного апарату став IX Всеукраїнський з'їзд Рад (3—10 жовтня 1926 р.) який доручив урядові поглибити цю роботу, а також посилити увагу до задоволення відповідних потреб національних меншин.

Постановою Всеукраїнської центральної комісії з українізації від 31 грудня 1925 р. в усіх державних друкарнях запроваджувалися посади відповідальних українських коректорів, осіб вищої кваліфікації щодо знання мови, які здійснювали перевірку перед випуском продукції" друкованої українською мовою. 15 червня 1926 р. комісія визначила порядок впровадження української мови в діловодство товарних бірж УРСР.

У березні 1927 р. вона встановлювала, що всі державні установи й підприємства можуть приймати на службу людей, що мають посвідку про знання української мови за 1-ю чи 2-ю категоріями за підписом голови комісії з українізації установи, де ця особа складала іспит, й офіційного представника органів освіти. Ці правила не стосувалися при прийнятті на службу: а) осіб, коли їхня праця не стосується діловодства (вагоноводи, лічильники гільз на тютюнових фабриках тощо), а також осіб обслуговуючого персоналу (прибиральниці, стайничі, сторожі, грубники тощо); 6) запрошених з інших союзних республік або з-за кордону на тимчасову працю (інженерів, архітекторів тощо), а також тих самих осіб, запрошених на постійну працю, за умови, що вони вивчать українську мову.

Встановлювалось, що для осіб, які не мають посвідок про знання української мови і бажають отримати посади в установах УРСР, організовувались спеціальні кваліфікаційні комісії, які за певну плату перевіряли б знання української мови. Учні вищих та професійних шкіл, робітничих факультетів, технікумів, що склали іспити з української мови при своїх школах і мають відповідні посвідки, при прийомі на службу в державні установи і на підприємства заново не складають іспиту з української мови.

6 липня 1927 р. ВУЦВК та РНК УРСР прийняли постанову "Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури". Згідно з нею, скасовувалися всі попередні (починаючи з 1919 р.) державні акти про українізацію і затверджувалося положення, яке кодифікувало все відповідне законодавство в цій сфері. Основними його засадами стали норми законодавчих актів, прийняті в 1923—1925 рр.

Положення складалося з шести розділів. Перший — "Засади" — закріплював норму рівноправності мов усіх національностей, що заселяли територію Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це надавало право кожному громадянинові будь-якої національності скрізь вільно користуватися своєю рідною мовою. Оскільки переважна більшість населення в республіці розмовляла українською, вона була обрана мовою офіційних стосунків. У національно-територіальних адміністративних одиницях для цього обиралася мова національності, що становила там більшість.

Водночас державні органи в своїй роботі повинні були дбати про забезпечення інтересів національних меншин, що не мали національно-територіальних адміністративних одиниць, а також національностей, що становили меншість у їх складі. Державні організації, призначені тільки для обслуговування потреб такої меншості, мали користуватися її мовою.

Другим розділом — "Про мову, вживану в державному житті УРСР" встановлювалося, що декрети, постанови та накази ВУЦВК, РНК, УЕН (Українська економічна нарада), центральних відомств та установ УРСР, а також окружних виконавчих комітетів та міських Рад, призначені для загального відома, належить публікувати українською і російською мовами, а найважливіші урядові акти із зазначених вище — і мовами національних меншин республіки.

Відомчі розпорядження, бюлетені, збірники наказів, журнали, а також окремі обіжники (циркуляри), інструкції тощо, призначені для місцевих органів влади, мали друкуватися українською мовою, а для обслуговування національно-територіальних адміністративних одиниць вони видавалися мовами відповідних меншин.

Тексти написів на державному гербі належало подавати українською мовою, а в національно-територіальних адміністративних одиницях можливе вживання паралельного тексту мовою відповідної національної меншини.

Стосовно укладання актів публічно-правового характеру, взаємин державних органів, установ, підприємств та організацій різного рівня й підпорядкування між собою і з населенням, використання печаток, штампів, вивісок, плакатів, оголошень, різних емблем, етикеток, плакатів, афіш, фабричних знаків, марок, умовних скорочень, фірмових назв тощо, то тут чинними залишилися здебільшого ті ж норми, про які йшлося вище.

Варто детальніше згадати про те, що внутрішнє діловодство, ведення справ у судових установах, а також зв'язки з усіма іншими державними установами, підприємствами та організаціями належало провадити українською мовою. Для забезпечення інтересів національних меншин, що становили компактні групи серед місцевого населення, організовувалися окремі "національні камери", в яких діловодство та судочинство належало провадити мовою відповідної національної меншини. У тих випадках, коли сторони, звинувачуваний, потерпілий, свідки чи експерти не володіли мовою, якою здійснювалося судочинство, суд зобов'язаний був запросити перекладачів і повідомляти зацікавлених осіб про кожну судову дію через перекладача.

У третьому розділі "Про мову в шкільних закладах та наукових установах" закріплювалося положення про те, що мережа освітніх установ повинна забезпечити населенню кожної національності можливість здобувати освіту рідною мовою. При цьому встановлювалося, що українську мову та українознавство в усіх школах і дитячих будинках національних меншин і російську мову в усіх школах і дитячих будинках з не російським населенням належало викладати як обов'язкову дисципліну відповідно до встановленого навчального плану.

У школах фабрично-заводського навчання, на робітничих курсах викладання мало провадитися рідною мовою учнів, а в профшколах — українською, за винятком призначених для обслуговування потреб національних меншин. Закріплювалося положення про те, що вищі навчальні заклади, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншин, провадять свою роботу українською мовою, при цьому до остаточного впровадження української мови вона викладалася як обов'язкова дисципліна. Той, хто вступав до ВНЗ УРСР і не закінчив професійної школи або робфаку з українською мовою викладання, складав окремо іспит з неї в обсязі, що його встановлював Наркомат освіти. Для осіб з інших союзних республік існували окремі пільгові терміни.

Вчителі, викладачі, наукові співробітники всіх навчальних закладів та наукових установ мали відповідати вимогам, встановленим для службовців щодо знання української й мов відповідних національних меншин. На посади професорів і викладачів ВНЗ належало призначати лише осіб, що могли викладати українською мовою. Винятки допускалися тимчасово тільки з дозволу Наркомату освіти за умови, що кандидат на посаду вивчить мову і перейде на викладання нею через певний час.

Усю науково-дослідну роботу та справи кафедр інших закладів, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншин, належало виконувати українською мовою. Не дозволялося зараховувати до числа аспірантів осіб, які не знали її в установленому Наркоматом освіти УРСР обсязі. Усі аспіранти науково-дослідних кафедр, що готувалися до наукової діяльності, мали складати окремо іспит з української мови.

Четвертий, п'ятий та шостий розділи регулювали питання вживання мов у національно-територіальних одиницях. Основним стрижнем цих розділів було положення про забезпечення державними організаціями можливості кожному громадянинові звертатися до них і одержувати відповіді рідною для нього мовою.

У сьомому розділі йшлося про спеціальні органи, які мали вживати заходів щодо дотримання рівноправності мов у республіці. Загальне керівництво в цій справі покладалося на Всеукраїнську центральну комісію з українізації при РНК УРСР на чолі з її головою. Окремі пункти розділів передбачали, що комісії різного рівня, як це було визначено і попередніми урядовими документами, здійснюватимуть практичну роботу зі створення умов і контролю за ходом виконання запланованих програм, перевірки знання співробітниками української мови.

Останній, восьмий розділ, встановлював кримінальну відповідальність за порушення Положення. Зокрема, співробітників, які не доклали належних зусиль для вивчення української або мови місцевої національної більшості, а також тих із них, що негативно ставилися до українізації, керівники відповідних установ і організацій могли звільнити з посади, не видаючи вихідної допомоги і без попередження. Знову прийняти їх на роботу могли лише після того, як вони достатньо оволодіють українською мовою або мовою відповідної місцевої національної більшості та одержать про це посвідчення від належної кваліфікаційної комісії.

Аналізуючи законодавство з питань українізації, слід висловити низку міркувань, які, на нашу думку, заслуговують на увагу в сучасних умовах, враховуючи мовну проблему. Насамперед, гадаємо, українізація не зводилася лише до вивчення і впровадження мови. Вона, безумовно, пов'язувалася з розвитком економіки і культури Радянської України, залученням працівників-українців до роботи в різних установах та організаціях, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління ними робітників і селян, із боротьбою проти бюрократичних та міщанських елементів. Саме тому в умовах НБПу це стало одним із заходів зміцнення союзу робітничого класу і селянства, наближення державного апарату до населення, розвитку української радянської державності, її демократизації. Голова Раднаркому УРСР Чубар наголошував на УТН Всеукраїнському з'їзді Рад, що "українізацію не можна розуміти лише як вивчення української мови. Ні, українізація полягає в тому, щоб залучати до державної роботи максимальну кількість українського елементу, щоб у рамках пролетарського Союзу Радянських Республік виявити максимум самостійності в роботі кожної самостійної республіки". Однак в умовах сталінщини, посилення командного стилю у справі національно-культурного будівництва це було неможливо. Тому в 30-х рр. почався процес згортання українізації. Далі: водночас з нею провадилася велика робота для розвитку культур інших національностей, що жили в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів, залучення до радянського будівництва. Для них відкривалися школи, театри, клуби, хати-читальні, бібліотеки, видавалися газети, література, їм надавалася юридична допомога. У місцевостях, де вони мешкали компактно, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Так, у жовтні 1924 р. у складі УРСР утворилася автономна Молдавська Республіка. На 1 жовтня 1925 р. у республіці було виділено 362 національні сільради: 117 — німецьких, 69 — російських, 69 — польських, 28 — болгарських, 27 — грецьких, 19 — єврейських, 13 — чеських, 9 — молдавських, 1 — білоруська. Було утворено 7 національних районів, з них 5 — німецьких, 1 — болгарський та 1 — польський. На кінець 1926 р. існувало вже 899 таких сільрад, 42 національні селищні ради та 12 національних районів, а на початок 1931 р. було 995 національних сільрад (404 — російські, 251 — німецька, 98 — єврейських,

148 — польських, 34 — болгарських, ЗО — грецьких, 16 — молдавських, 10 — чеських, 4 — білоруських), 89 національних селищних рад.

У місцевостях, де національні меншини становили більшість або значну частку населення, створювалися судові камери мовами цих меншин. Так, у 1924 р. функціонувало 9 таких національних судових камер, у 1925 р. — 12, у 1926 р. — 69, у 1928 — 81, у 1929 — 85 (23 — російських, 9 — німецьких, 3 — болгарських, 2 — грецьких, 46 — єврейських). До 1930 р. було створено також 10 національних камер народних слідчих та 7 — судових виконавців. Якщо у 1925—1926 рр. було відкрито 1522 школи мовами національних меншин, де навчалося 140 113 учнів, то в 1929—1930 рр. їх було вже 3579 (відповідно 401 722 учнів). Серед них — школи з німецькою, єврейською, польською, болгарською, татарською, чеською, вірменською, ассирійською, шведською мовами навчання.

Із збільшенням асигнувань на народну освіту в 1923/24 навчальному році порівняно з 1922/23 роком почав поволі поліпшуватися стан у сфері її українізації. Керівництво Наркомосвіти усвідомлювало, що "українізація — це складний, великий культурний процес, реалізовувати який призвано ціле покоління — ті що навчають, і ті, що навчаються, від початкової до вищої школи включно".

Перші підсумки українізації освіти було підведено в 1924 р. у доповіді заступника наркома освіти Я. Ряппа, який відзначив перехід до "якісного боку освіти, поліпшення її внутрішнього змісту". Українізація, вважав доповідач, саме й належала до якісного боку освіти. Я. Ряппо навів дані про співвідношення між кількістю українського населення та охопленням дітей українською школою в окремих губерніях на 1 жовтня 1923 р. Так, наприклад, кількість українських шкіл у Полтавській, Київській, Подільській і Волинській губерніях переважала кількість українського населення, а в Харківській, Одеській, Чернігівській та Катеринославській — навпаки. Практично не було українізовано школу в Донецькій губернії. Середній же відсоток українських шкіл по Україні виявився меншим від відсотка корінного населення на 11,2 %.

На жаль, якісний бік українізації у доповіді заступника наркома освіти розкрито не було. Зводити ж підсумки українізації загальноосвітньої школи до суто кількісних показників (з погляду сучасного дослідника) — неправильно. В умовах тодішньої негнучкої системи народної освіти не можна було робити які-небудь висновки про успіхи чи невдачі українізації шляхом лише відсоткових порівнянь.

Під час перепису 1926 р. 1 млн 800 тис. громадян української національності рідною мовою визнали російську, а 200 тис. російських — українську. Це пояснювалося тим, що ще до революції 1917 р. бурхливий розвиток капіталізму й швидке зростання міст втягнуло в орбіту російської культури багато робітників — вихідців з українського села, які, за словами В. Затонського, починали засвоювати російську мову, а разом з нею і ставлення до всього українського як до мужицького, відсталого. Не змінилась якісно мовна ситуація й після Першої світової та громадянської воєн, коли у радянську Україну для відбудови народного господарства і навчання почали приїздити громадяни інших республік. У таких умовах природним було питання: якою мовою навчати дітей — чи за ознакою національної належності, чи за ознакою визнання дитиною рідною тієї чи іншої мови?

Відносно високі темпи українізації спричинилися до звинувачення Наркомосвіти УРСР в насильництві. Так, Ю. Ларін заявив на сторінках журналу "Більшовик", що керівництво закладів освіти зараховує дітей у національні школи вольовим рішенням за національною ознакою, всупереч бажанню їхніх батьків. Призначений 1924 р. на пост наркома освіти республіки, О. Шумський визнав, що приймаючи дітей до початкової школи, треба керуватися побажаннями батьків, а також живою мовою дитини — тією, якою вона володіла до вступу до навчального закладу. "Виносити інше рішення, — підкреслював О. Шумський, — значить ґвалтувати, калічити дитину, її треба навчати грамоті тією мовою, яку вона розуміє. Навчився грамоти — іди в яку завгодно школу".

У проведенні українізації позитивну роль відіграло те, що Нарком освіти УСРР в 20-ті рр. займався не тільки проблемами вищої та середньої освіти, а й охоплював усі сфери культури — науку, мистецтво, видавничу справу тощо. Наркомати освіти діяли у кожній республіці, загальносоюзного ж не існувало. Координувала їхню діяльність Рада національностей ЦВК СРСР, а також Нарада наркомів союзних і автономних республік.

Загалом процесові українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність та високі темпи. На початку 1927 р. на навчання українською мовою перейшли 79,4 % шкіл соціального виховання й 80 % шкіл ліквідації неписьменності. Найбільших темпів українізація досягла в сільській місцевості. Так, на Харківщині діяло 85 % українських шкіл (водночас у самому Харкові їх було тільки 35,5 %, а російських — 42,4 %).

Важко було українським дітям, робота батьків яких була пов'язана з постійними службовими відрядженнями і переїздами з місця на місце. Це діти залізничників, будівельників, військовослужбовців. Тому поряд з українізацією загальноосвітніх закладів організовувати курси з українізації батьків, насамперед, названих спеціалістів: наприклад, було створено школи червоних старшин у Харкові й Києві.

Крім цього, активно проводилась українізація загальноосвітніх шкіл тих регіонів Російської Федерації, де жило українське населення. Так, І Крайовий з'їзд працівників українських шкіл Північного Кавказу в травні 1926 р. затвердив низку директив шодо українізації цього регіону. У1925—1926 рр. на Кубані було відкрито 200 українських шкіл з кількістю учнів до 24 тис. Проте подібні тенденції не вкорінилися, насамперед через байдуже ставлення до них з боку місцевих органів влади, які виносили питання українізації без належного пояснення на обговорення серед селян і козаків.

Отже, керівництво Наркомосвіти, передусім О. Шумський, "до поняття українізації вкладало вивчення української мови та культури, а не перетворення кожного в українську національність".

Проте непослідовність і половинчастість партійних рішень з питань українізації не могли не позначитися на навчально-виховній роботі загальноосвітніх шкіл. Ідеологічна боротьба між українізацією й совєтизацією йшла безперервно до кінця 20-х рр. Якщо українізація починала набирати темпів, з боку радянського та партійного керівництва надходили звинувачення Наркомосвіти в "форсуванні українізації" и навіть у "буржуазному націоналізмі". А це, в свою чергу, призводило до "чисток" загальноосвітніх закладів і чергової зміни наркома освіти. Проте поступове "полівіння" керівництва Наркомосвіти (від колишніх боротьбистів Гринька та Шумського до націонал-комуніста Скрипника) не врятувало українізацію. Звільнення Скрипника з посади наркома освіти і його трагічна смерть у 1933 р. стали останніми акордами в боротьбі між українізацією та совєтизацією загальноосвітніх установ.

Таким чином, відповідь на питання: чого було більше у навчально-виховній роботі загальноосвітніх шкіл — інтернаціонального (радянського) чи національного — було не на користь останнього. У сучасній літературі поширений погляд, що українізація взагалі й загальноосвітніх закладів зокрема була лише побічним ефектом курсу партії на зміцнення владних структур в Україні. Отримавши від українізації політичні дивіденди, партія на початку 30-х рр. зняла цей лозунг і розпочала репресії проти української інтелігенції й так званих націонал-комуністів, які вважали цей курс стратегічним, а не тактичним.

На наш погляд, українізація, викликана низкою причин, була спробою вирішити національне питання в умовах гострої політичної боротьби 20-х рр. Вона сприяла відродженню духовної основи українського народу — його мови, яка була доведена при царському режимі та у роки громадянської війни до рівня "сільської говірки", існування якої вважалося тимчасовим і другорядним. Але перемога наприкінці 20-х рр. у суспільному житті авторитарних тенденцій не дозволила українізації перетворитися в політичне явище.

1 грудня 1928 р. IV сесія ВУЦВК X скликання прийняла спеціальну постанову про радянське будівництво серед національних меншин. Зазначалося, що національним меншинам в Україні, які становили 19,9 % від усього населення республіки, забезпечується вільний розвиток. У рамках українізації здійснюється програма їхнього господарського розвитку, проведення національного районування, забезпечення рівноправності мов. Уряду республіки було дано доручення надалі втілювати в життя ленінську національну політику серед національних меншин.

Як же конституційне законодавство 20-х рр. вирішувало мовну проблему? Конституція УРСР1919 р., а пізніше й 1929 р., не містила терміну "державна мова" або якогось іншого. Мови усіх народів республіки оголошувалися рівноправними. Докладніше ці питання роз'яснювалися у законодавчих актах 1923—1926 рр. та в положенні ВУЦВК і РНК УСРР 1927р., яке слід, на наш погляд, розглядати як "закон про мову" (хоч там порушувалися й інші питання). Однак і в них термін "державна мова" відсутній. Йдеться про найбільш загальновживані мови — російську та українську і про вибір останньої як переважної для офіційних стосунків.

А як ці питання висвітлювалися у законодавстві інших республік? Ще до створення Союзу PCP положення про державну мову було закріплено лише в конституції Соціалістичної Радянської Республіки Грузії у березні 1921 р. (за 6-ю статтею, нею була грузинська).

Пізніше цю проблему в союзних республіках вирішували по-різному. Положення про державну мову з'явилися в конституціях Азербайджану — тюркська (редакція 1935 p.), Вірменії — вірменська (1927 p.), Туркменії, де державними мовами республіки визнавалися туркменська та російська (1927 p.). Водночас їхні конституції забезпечували національним меншинам, що проживали на їхній території, право вільного розвитку і вживання рідної мови як у культурно-освітніх, так і в державних установах.

Трохи інакше розглядалося це питання в конституціях Білоруської PCP (1927 p.) і Таджицької PCP (1981 p.). У державних і громадських установах та організаціях першої з них встановлювалася повна рівноправність білоруської, єврейської, російської та польської мов. За конституцією, ними належало публікувати найважливіші законодавчі акти. Водночас зазначалося, що білоруська мова обирається як переважна для стосунків між державними, професійними, громадськими установами й організаціями. Аналогічні положення були зафіксовані в Конституції Таджицької PCP (1931 p.). Переважною мовою для діловодства між установами та організаціями оголошувалася таджицька.

У Конституції Узбецької PCP (1927 p.) лише визначалося, що законодавчі акти публікуються в республіці трьома мовами: узбецькою, російською і таджицькою. Після 1936 р. термін "державна мова" зберігся тільки в конституціях закавказьких республік.

Таким чином, над різними аспектами процесу українізації доводилося працювати в умовах гострої полеміки. Треба лише підкреслити, що кампанія проти так званого націонал-ухильництва в Україні в 20—80-х pp. сприяла згортанню об'єктивно зумовленого процесу українізації. Вона була складовою частиною сталінської політики зросійщення.

Знання мовної політики у галузі освіти в 20-ті pp. важливе й у наш час, в умовах незалежної України, коли ведуться принципові дискусії про методи та форми національного виховання і навчання нового покоління. Намагання окремих сил зараз впровадити російську мову як офіційну — щілина для нової хвилі зросійщення.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші