Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Інформаційна політика УНР.

Світова суспільно-політична думка завжди мала величезний вплив на міжнародну політику. В сучасних умовах ця тенденція значно увиразнилася. Міждержавна поінформованість була і залишається надійним фактором зміцнення довіри і взаєморозуміння суб'єктів міжнародних стосунків.

Справді цілеспрямовані інформаційні акції за кордоном було розгорнуто в добу Директорії через дипломатичні представництва (тоді було відкрито 24 представництва за кордоном, а також дипломатичні місії — без урахування тимчасових) та спеціалізовані у зовнішньополітичній пропаганді закладів.

Виходячи на міжнародну арену, УНР одразу ж зіткнулася, як писав керівник дипломатичної місії в Парижі О. Шульгин, з "повною неосвідомленістю в українських справах світової дипломатії*". Та й не дивно. З огляду на перебування України протягом століть під владою Російської та Австро-Угорської імперії закордонні політики були мало обізнані з новою державою. До того ж, суспільна свідомість значної частини населення провідних європейських країн довгий час формувалася як свідомість громадян метрополій колоніальних імперій. Потрібна була, таким чином, наполеглива праця для поширення навіть елементарних відомостей про Україну як таку, про її народ, історію, сучасну політику тощо.

З іншого боку, українська дипломатія гостро відчувала нестачу інформації щодо європейських справ, на підставі якої вона мала діяти, приймаючи адекватні рішення. "Уряд УНР, — згадував сучасник, — висилаючи в грудні 1918 р. на чужину рівні надзвичайні дипломатичні місії не міг дати їм інформацію, що вони там мають робити... Ми приїхали у Париж як новаки, не знаючи терену праці, позбавлені всяких зв'язків".

Не менш серйозною підставою терміново налагодити інформаційну службу за кордоном було специфічне ставлення до України як до незалежної держави з боку країн Антанти. Хоча відома декларація Вільсона не заперечувала право націй на самовизначення, в практичній площині міжнародної політики Антанти не знаходилося місця для суверенної України. Ще наприкінці 1918 р. головний інформатор Франції в українських справах консул Е. Енно заявляв, що "Україна не мала ніколи ні власної історії, ні національної окремішності".

Переконливим прикладом небажання Антанти вбачати в Україні рівноправний суб'єкт міжнародних взаємин, зважати на її національні інтереси стало фіаско делегацій Директорії на переговорах з французьким окупаційним командуванням в Одесі. Франція грубо втручалася у внутрішні справи УНР, намагалася встановити жорсткий контроль над її збройними силами, економікою і фінансами. "Ці переговори,— згадував один.з їх учасників, — справили на мене огидне і ганебне враження. Поза всім іншим, французький полковник тримав себе так, ніби він був не в Україні, а в якійсь африканській колонії з дикими неграми".

Особливо чітко реальне ставлення Антанти до української державності виявилося на мирній конференції в Парижі, де країни-переможиці здійснювали післявоєнний розподіл світу, створювали нову політичну карту Європи. Вищі урядовці Антанти висловились за відбудову "єдиної та неподільної" Росії, визнавши лише незалежність Польщі та Фінляндії. Члени Антанти схилялись до створення "великої Польщі" за рахунок приєдналися до неї певної частини етнічних українських земель. Це новоутворення розглядалося як основна складова антибільшовицької "Малої Антанти" або ж "санітарного кордону" навколо Радянської Росії. "Західні країни, переможиці в першій світовій війні, — зазначав колишній голова уряду УНР в екзилі М. Плав'юк, — зайняли виразно негативну позицію і активну підтримку для ворогів чи претендентів на українську територію".

У таких скрутних умовах керівництво УНР зрозуміло, якого значення набуває інформаційна діяльність як засіб привернення уваги європейських політиків та народів до долі України, її законних державних прав і геополітичних інтересів. Крім того, небажання європейських партнерів визнавати Україну тягло за собою ускладнення для повноцінної праці українських представництв, а відтак саме інформаційна робота об'єктивно ставала головним напрямком діяльності дипломатичних установ.

І, нарешті, важливим завданням зовнішньополітичного інформування була відсіч ворожій щодо України пропаганді за кордоном, яку найактивніше провадили націоналістична Польща і російський "білий рух".

Система зовнішньополітичного інформування Директорії складалася з трьох головних компонентів — відповідних структур міністерства закордонних справ, закордонних дипломатичних закладів (інформаційні відділи представництв) і спеціалізованих інформаційних установ за кордоном. Головне навантаження на терені зовнішньополітичного інформування припало саме на систему МЗС, оскільки до створювати самостійну українську інформаційну агенцію міністерство преси і пропаганди УНР розпочало лише з 15 квітня 1920 р.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші