Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Історія України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Меценатство періоду Гетьманщини. Іван Мазепа.

Глухівська доба в історії гетьманської держави на Лівобережжі (1708—1782 рр.) знаменує найвищий розквіт діяльності нової української еліти, до якої належала передусім генеральна, полкова і сотенна старшина, її державотворчі змагання визначили хід української історії XVIII ст., а смаки й уподобання забезпечили "золоту добу" українського барокового мистецтва. Нова еліта в середині XVII ст. прийшла на зміну занепалій родовій аристократії, перебравши її традиціоналізм і певність своїх прав та історичної місії. "Ця невелика купка людей інакше не відзивається, як тільки що вони найперші на цілім світі і що нема від них нікого сильнішого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого, і нема ніде нічого доброго, нічого корисного, нічого дійсно вільного, що могло б їм придатися, і все, що у них — то найкраще... При всіх науках і в чужих сторонах пробування зосталися козаками і заховали гарячу любов до своєї власної нації і "солодкої отчизни", — так нарікав царський намісник Петро Рум'янцев у листі до Катерини II.

Органічною складовою багатогранної діяльності української еліти було те, що нині звично називаємо меценатством, але правильніше було б трактувати як певну політику в сфері культури. Адже протегування митцям, літераторам, запровадження мистецьких шкіл, театрів, укладання книгозбірень, широке будівництво — це не панські забаганки. Суть цієї діяльності полягала зовсім не в благодійництві як такому: то був радше суспільний обов'язок, неодмінний атрибут належності до еліти, свідома державницька позиція, спрямована на створення культурного середовища, що відповідало б тим високим критеріям, які завжди так дратували московських намісників в Україні.

Культурна праця мала кілька головних напрямків, кожен з яких заслуговує на окрему увагу. До найважливіших належить діяльність у сфері архітектури — мистецтві, найбільш суспільно обумовленому: фундація монастирів, соборів і парафіяльних церков, високих шкіл та інших громадських установ.

Один із нащадків генеральної старшини так схарактеризував суспільну значущість архітектури: "Архітектура — теж літопис світу: вона промовляє тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази, і коли вже ніщо не говорить про загиблий народ". Це усвідомлювали і гетьман Самойлович, який особисто листувався з архітекторами — виконавцями його замовлень, і гетьман Мазепа, який за 20 років урядування витратив на будівництво, реставрацію і впорядження храмів та монастирів астрономічну суму, що перевищувала десять річних бюджетів Гетьманщини. Чільні представники українського уряду мали поважні підстави для безпосереднього втручання в архітектурний процес: більшість із них здобула таку ж освіту, як і, приміром, найвидатніший київський архітектор XVIII ст. Іван Григорович-Барський, адже курс викладався в Києво-Могилянській колегії. Так що замовник міг спілкуватися із зодчим на рівних — як фахівець із фахівцем.

За часів Гетьманщини в архітектурі виділилися два провідні напрями, які умовно можна назвати державним або гетьманським, і громадянським або парафіяльним. Споруди першого напряму зводилися державним коштом за будівельними програмами, що здійснювалися під патронатом гетьманів чи інших представників генеральної старшини. Найяскравішими зразками цих споруд є Військово-Микільський собор у Києві, Мгарський монастир на Полтавщині та Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Споруди ж громадського напряму зводилися міськими й сільськими громадами (парафіями), відбивали народні смаки, і, зазвичай, були вільні від спеціально вироблених ідеологічних програм.

Однією з ознак гетьманського престижу була наявність фамільного монастиря — одного чи кількох. У часи найбільшого економічного піднесення XVII — початку ХУШ ст. гетьмани могли протегувати одразу кільком монастирям: Самойлович опікувався Мгарським, Чернігівським Троїцько-Іллінським, Густинським та деякими меншими; Мазепа — Київським Софіївським, Вознесенським, Микільським, Братським, Глухівським, Успенським, Воз-несенським у Переяславі та ін.

Зрештою, весь Іван Мазепа в нашій свідомості зітканий з гіпотез і легенд. І є зовсім небагато там речей та подробиць, що не мають до них стосунку. Скажімо, Мазепа-меценат. Меценатство Івана Мазепи — це тема незвичайно широка і різноманітна. Писати про меценатство гетьмана — це значить робити огляд цілого розвитку мистецтва й культури кінця XVII і початку XVIII ст. В кожній галузі цього життя і творчості, що припадає на найрозвиненішу добу українського бароко, помітна роль гетьмана чи то безпосередніми фундаціями, чи організаційними засобами, чи нарешті його духом, що творить зміст і стиль доби.

Цей благородний і шляхетний вплив помічаємо у всіх ділянках української духовної і матеріальної культури, як література, театр, музика, наука, освіта, виховання, будівництво, архітектура, усі пластичні мистецтва, друкарство, промисел, а поміж ними такі спеціальні галузі, як вибір паперу, школа, ліярництво, ткацтво або навіть музейництво і бібліофілія.

Цар Петро І створив новий орден св. Андрія, і другим із черги, який дістав цю відзнаку, був Мазепа. Мазепі було 60 літ і, здавалося, він дійшов до вершин слави. Від Хмельницького ніхто не мав на Україні такої безоглядної влади; державна старшина та аристократія мали для нього беззастережне довір'я, мав він при собі особисту варту зі сердюків, і вів у батуринській палаті життя справжнього володаря. На його дворі завели дуже точний церемоніал, і гетьман приймав чужих амбасадорів із королівською пишнотою. Тоді як у Москві панували ще варварські звичаї, Мазепа зробив із Батурина європейський осередок.

Він опікується письменством, наукою, мистецтвом і церквою. Більшість чудових київських церков в українськім бароко, що й досі не втратили своєї краси, побудовані або відновлені за Мазепи. Ось тільки найбільші монастирі й церкви, що їх спорудив або перебудував за свій кошт Мазепа: в Києві — Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоя в ленський, Кирилівський, Межигірський, Золотоверхо-Михайлівський монастирі; Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Микишинський, Бахмацький, Каменський, Любецький. Гетьман побудував церкву св. Миколи і прославлений потім Шевченком собор у Переяславі. Довго після його смерті, коли пам'ять про гетьмана затирали у найменших закутках, його портрет залишався на одному монастирському вівтарі. Його не випадково називали "ктитором преславної академії Могило-Мазеповіянської". І не тільки тому, що саме завдяки його зусиллям київський колегіум одержав 1701 р. від російського самодержця і статус вищого навчального закладу, й найменування академії. Гетьман не шкодував для цього навчального закладу грошей. Отож був його офіційним опікуном. Його коштом перебудовано Богоявленський собор Братського монастиря. 1704 р. перероблено й відреставровано основний будинок академії, який називали (правда, недовго) "Мазепин корпус". Масштаби його меценатства вражають. "Не бысть прежде его, подобен ему, и по нём не будет*', — це слова чернігівського ієромонаха, згодом епископа Чернігівського і митрополита Тобольського та Сибірського Анто-нія Стаховського. Вже після смерті гетьмана козацька старшина в Бендерах так і не змогла точно підрахувати, яку ж суму загалом дав Мазепа щедрою рукою у "побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині... ".

Меценатство І. Мазепи — це не примха магната, не бажання здобути собі славу і популярність, як це старалися "висвітлювати" московські автори у своїй злобі. Меценатство Мазепи - - це

внутрішня потреба культурної людини. Він задавав тон у благодійництві для всієї старшини, подавав їй приклад, надихав на добро-дійництво. Це було нормою, невід'ємним атрибутом діяльності людей, що належали до національної еліти.

На одній зі старовинних панегіричних гравюр було зображено герб Івана Мазепи і його самого в бойовому спорядженні. А вгорі вкомпоновано шість величних храмів, що їх спорудив великий будівничий України. Автор вважав це однією з визначальних рис у духовному портреті гетьмана України.

Численні панегірики звеличують його ім'я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митці вихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати розшукували всі пам'ятки після нього, щоби їх спалити. Тому слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культ панував довкола його особи*

Меценатство чи взагалі значення великого гетьмана в сфері духовної творчості — це, може, найменше досліджена ділянка тогочасного життя. Цікавилися Мазепою як володарем, стратегом, політиком. Поодинокі автори звертали увагу на деякі церкви та церковні предмети, даровані Мазепою. І на тому кінчалися теми "мазепознавства".

"Вироки історії часто-густо бувають помилковими, але завжди невблаганні... Як же добре, як доглибинно формулу цю знав Мазепа! Не тому лише, що був одним з найосвіченіших людей доби, а й тому, що, в немолодому віці вже бувши, сам над законами історії замислювався і сам досвіченим розумом шукав її таємниць". Мабуть, саме ці слова видатного українського поета, публіциста й вченого XX ст. Євгена Маланюка дають ключ до розуміння неймовірно складної особистості одного з найславетніших українців усіх часів. Ім'я Івана Мазепи, попри майже трьохсотлітню анафему, що лунала з петербурзьких тронів та амвонів російських церков, а потім із трибун київських і московських партійних вождів — це ім'я ніколи не було забуто народом.

Казково багатий "ясновельможний" правитель — і незрівнянний в українській історії меценат та захисник культури, володар сотен тисяч кріпосних "душ" — і щирий, хоч би там що писали ворожі історики, прихильник свободи України, винятково хитрий і спритний політик, що блискуче знав безсмертну римську формулу 'Торе переможеним" — і трагічно переможений володар, що помер на самоті від почуття непоправності полтавської катастрофи. Контрасти в Мазепиному портреті справді вражають.

Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати: це був справжній інтелігент при владі, тобто винятково рідкісний у пізніші новітні часи тип українського правителя. Звичайно, водночас і аристократ, бо тодішня епоха часто ототожнювала ці поняття. От саме тому підтримка, розвиток і захист культури були для Івана Степановича не стільки політичним розрахунком, скільки внутрішньою потребою. Річ не тільки в рівні особистої освіченості, більше важить те, що він, попри все своє владолюбство, чудово розумів — не з нас, нині живущих, почалась українська історія, й не на нас вона закінчиться.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті XVII ст. козацьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки.

Завдяки меценатству Мазепи в Україні розвинулося мистецтво, відоме нам завдяки дослідженнями Федора Ернста, Дмитра Антоновича і Володимира Січинського.

Ернст стверджує, що доба Мазепи характеризується надзвичайним піднесенням у всіх галузях мистецтва: в архітектурі, різьбі, малярстві, гравюрній орнаментиці, прикладному мистецтві. Дерев'яне будівництво в добі Мазепи припиняється майже зовсім, бо тогочасні меценати українського мистецтва — гетьман і козацька старшина — виявляли "великий хист до будування камінних церков — ніби просячи Бога простити їм не завжди чисті шляхи, якими вони здобули свої багатства. Колосальну кількість будівель вивів на свої кошти сам Мазепа". Наслідувала гетьмана й полкова старшина: Кочубей, Дунін-Борковський, Манієвський, Коровченко, Мирович, Терцик, Лизогуби, Сулими, Думитрашко та інші будували своїм коштом величаві храми і веліли наліплювати на стінах своїх фундацій свої герби; малярі виконували портрети меценатів (ще їх уміщували на стінах будівель), штихарі вирізували величезні гравюри, що повині були передати нащадкам пам'ять про всі видатні діла меценатів, цю місію мали виконувати і присвяти меценатам у тогочасній літературній творчості.

Характерно, що коли у 20—30-х рр. минулого століття почалося руйнування (щоправда, назване реконструкцією) столиці України, то першими під ударами комуністично-пролетарської ненависті падали саме такі споруди, бо вони несли в собі печать національного генія. Ми часто недооцінюємо тодішніх господарів становища, говорячи про їхнє неуцтво, невігластво, варварство та ін. Але бували випадки, коли вони абсолютно адекватно розуміли ситуацію, безпомильно оцінювали масштаби того, що могло їм загрожувати. Відомий дослідник історії нашої культури Тит Гив-рик зауважував: "Всередині тридцятих років сили централізації та русифікації дивилися на ці барокові будівлі як на втілення або сховище українських національних почуттів, якими б пасивними вони не були в той час. Ці будівлі були в очах влади (і в радянській термінології) свідками існування українських буржуазно-націоналістичних настроїв".

Українське мистецтво кінця XVII ст. безсумнівно осяяне впливом гетьмана Івана Мазепи. Іван Мазепа — типовий представник українського культурного процесу, культурних переживань. Навряд чи можна стверджувати, що мистецтво залишалося головною справою вжитті цієї непересічної людини, але виникає враження, ніби все робилося під його пильним наглядом і за його власними уподобаннями.

Гетьман Мазепа також був великим книголюбом і меценатом тогочасних видань: мав він у Батурині власну добірну бібліотеку. Французький дипломат Жан Ба Моз, відвідавши 1704 р. гетьманську резиденцію Батурин, був у захваті від добірних латинських книжок, що він їх там побачив. Але важливо зазначити, що Мазепа не лише збирав книжки для себе — він щедро обдаровував ними бібліотеку Могилянської академії, різні церкви і приватних осіб. Лубенський монастир одержав від гетьмана два прегарно виданих Євангелія, переяславська катедра при Вознесен-ському монастирі — Пересопницьке Євангеліє; Степан Яворський подарував Ніжинському Благовіщенському монастиреві Євангеліє гетьмана Мазепи. Слід підкреслити, що те саме робила і його мати, ігуменя Київського дівочого Вознесенського монастиря Марія Магдалина, що в 1687 р. обдарувала членів царського дому молитовниками. Талановитий західноукраїнський письменник Богдан

Лепкий з гірким сарказмом описав у романі-епопеї "Мазепа", як були вражені цар Петро та його соратники (багато з яких, до речі, навіть грамотно писати не могли), коли, гостюючи в Києві у гетьмана (1706 р.), побачили в бібліотеці Мазепи воістину унікальні, у розкішних обкладинках видання латинських, німецьких та французьких книг з філософії, історії, збірок європейської поезії. По суті, мав цілковиту рацію той же Євген Маланюк, коли Писав, що це була "зустріч видатного інтелекту (Мазепи) з стихією...".

Мазепа піклувався справою видання книги Антона Рад и вил і в-ського "Венец Хрістовь", твором "Мысленный Рай", що його написав Завруцький у 1688 р. До того ж, Мазепа нагородив останнього селом Чорториєю (Чертироги Глухівського повіту).

Мазепа дуже вболівав за видання життєписів святих "Четьї Мінеї" батуринського ігумена Дмитра Тупталенка. В післяслові до них зазначено: "За благополучного Владенія Єго царского Пре-светлого і славного Чину Святого Апостола Андрея Кавалера, Ясно Вельможного Єго милости Пана Іоанна Стефановича Мазепи".

Надрукований в Печерській Лаврі в 1696 р. "Канонь Пресвятой Богородиці Осмогласній " містить на останній сторінці замітку, в якій названо Мазепу "изрядным ктиторомь и благодетелем святыя обытели Печерскія Кієвскія", мабуть, видані його коштом і також надруковані там "Псалтырь" (1697 р.) і "Октоих" (1699 р.). У Батуринському монастирі святого Миколая Крупницького переведено його коштом пояснення Григорія Двоєслова на книгу Иова (1700 р.). Згадується Мазепа в рукописних підручниках риторики, діалектики, філософії і піїтики Київської академії. Згадується і в рукописі Києво-Братського монастиря у ХУЛ ст. "Уставь или око церковное". З передмови до надрукованогов Печерській лаврі в 1707 р. Євангелія "Апрокос" довідаємось, що її старий рукопис подарував гетьманові якийсь архімандрит із Свято-Анто-нівської гори, "сей же Бодрый Его царского Пресветлого Величества Войскь Запорозких Вождь, церкви Православной Восточной Благочестивый Синь" подбав, щоб текст цього Євангелія перевірив Ясинський, і доручив печерському архимандриту Йосафатові Кроковському його передрукувати.

Із усіх цих фактів беззаперечно випливає, що Мазепа дуже опікувався всіма культурними потребами доби.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші