Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Українське народознавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ГОСПОДАРСТВО, ПОБУТ, РОДИНА

ПРОВІДНІ ГАЛУЗІ ГОСПОДАРСТВА

МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА

Поняття "культура" охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення у галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо. Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби - це водночас пам'ятки і матеріальної, і духовної культури, тому досить часто вони розглядаються у взаємозв'язку.

Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим ґрунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

  • 1) у діахронії — від найдавніших часів до сьогодення;
  • 2) у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;
  • 3) у різних галузях матеріальної культури:
  • 4) у різних соціальних верствах населення;
  • 5) у взаємозв'язках із культурою інших народів.

За скіфською легендою, трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали золоті дари: чаша, сокира, плуг і ярмо. Кожен із трьох братів намагався узяти їх до рук, але утримати ці дари в руках вдалося тільки наймолодшому сину Колоксаю. Нині по-різному пояснюють їх значення. Іноді навіть розглядають плуг і ярмо як один символ хліборобства Та в міфах таких зайвих символів не буває. Кожен предмет символізує одну з каст скіфської держави: чаша - жерці, сокира - воїни, плуг -

виробники матеріальних благ (хлібороби), ярмо — раби. Той син, якому вдалося втримати у своїх руках дари, символи всіх станів суспільства, отримав право управляти всім царством.

Розглянемо заняття третьої касти — виробників матеріальних благ. Почнемо з хліборобів.

ХЛІБОРОБСТВО: РІЛЬНИЦТВО, ГОРОДНИЦТВО, САДІВНИЦТВО

Обробіток землі, вирощування хліба — це провідна галузь господарства українців. Його початки сягають середини VI—V тисячоліття до н. ч., тобто раннього неоліту.

Згадаємо записи Геродота про те, що Скіфія торгувала хлібом з іншими країнами або про легендарну Артанію (Оратанію). Звичай "хліба-солі" — свідчення найпочеснішої праці хліборобів. На території України археологами віднайдено понад 150 поселень, у яких виявлено знаряддя обробітку грунту: плуги, борони, серпи, а також жорна, що перемелювали зерно.

Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха Бронзи), пізніше з'являється соха, яка застосовується для обробітку ґрунту в лісових районах. У народних казках іноді згадуються золоті наральники, які є успадкованими знаннями про Золотий плуг скіфів, що пов'язувався у народній уяві з чарівною небесною субстанцією.

Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що від давньоруського плуга веде свій родовід і український плуг. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати.

Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі подають також літописи. З них довідуємося, що наші Предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак, гірчицю', у садах — плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.

У Лаврентіївському літописі (946 р.) наведені слова, які говорила княгиня Ольга древлянам: "Всі гради ваші... ділають ниви своя і земле своя". Згадки про рало знаходимо і в 964 p., коли в'ятичі повідомляли князя Святослава про те, що вони платять хозарам данину по "шелягу от рала". Безумовно, традиції землеробства розвинулися у Київській Русі значно раніше, ніж про це йдеться у писемних згадках. Можна з певністю стверджувати, що аграрна культура України має кількатисячолітню історію: з кінця IV тисячоліття до н. ч. землеробство вже мало свої традиції, вироблені трипільськими племенами. Велику роль у цьому відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо. Майже 90% земель нашої країни придатні для землеробства і садівництва, решта займають гори та болота. Звичайно, в давнину такий розподіл був дещо іншим, проте високоякісність грунту не підлягає сумніву. Багата різноманітність ґрунтотворних порід сприяла розвитку землеробства.

В Україні впродовж віків існували різні системи землеробства: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі). Кожна з них мала свої переваги та недоліки. Багатопільну систему могли впроваджувати тільки досить великі землевласники, бо малоземельному господарю це було не під силу.

Найдавнішою з відомих систем можна вважати вогнево-вирубну: ділянку для посіву готували заздалегідь, рубаючи взимку або восени дерева та кущі, які залишали на землі, щоб навесні спалити. Далі без оранки сіяли льон або просо, і тільки в наступні роки цю ниву використовували під посів зернових культур. Така система була надзвичайно трудомісткою і непродуктивною. Особливого поширення вогнево-вирубна система набула в районах Лісостепу.

У степових районах була поширена перелогова, або залежна, система землеробства, яка також вважається однією з найдавніших; її особливість полягає у тому, що ланові, який перестає родити, дають час на "залеж", тобто не засівають його кілька років, доки земля знову набереться сили.

Перехід до трипільної системи землеробства можна вважати великим прогресом. Найбільшого поширення ця система набула за часів Київської Русі. Всі орні землі поділяли на три частини: одну відводили під озимі культури, другу — під ярі, третю — під пар. Ділянка, що була під паром, могла використовуватись як пасовисько для худоби. Наступного року вона засівалась озиминою (житом, пшеницею), а через рік — яровиною. Та ділянка, з якої зібрали ярові, залишалася під пар. Отже, таке чергування полів давало можливість вирощувати різні культури одночасно, а також поліпшувати родючість ґрунту. Хоча, звичайно, селяни не завжди чітко дотримувалися такого чергування "озимі — ярі — толока", бо основним продуктом харчування селянської сім'ї, як правило, запишалося жито.

Землеробство поділяється на три основні напрями: рільництво, городництво і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. У Київській Русі сади вирощували не тільки по селах, а і в густозаселених містах: біля кожного будинку був свій садок. Із появою монастирів увійшло у звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Така традиція існувала досить довго: іноземний мандрівник Гільденштедт в описі своєї подорожі в 1774 р. вказує, що "овочеві дерева можна знайти майже біля кожного будинку в Києві", а "на Подолі є державна шовковична плантація з 500 великими чорними шовковицями. Є також і виноградники".

Любов до землі розвинута в українців з такою силою, що дивувала навіть наших сусідів-росіян. Так, російський учений Василь Зуєв писав про Слобідську Україну: "куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі або баштани, або овочеві садки"1.

В Україні найулюбленішими фруктами та ягодами були вишні, сливи, яблука, груші, малина, порічка, аґрус; на півдні — абрикоси, персики, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Так, уже в III ст. н. ч. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися ще в IV—VI ст. до н. ч. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш. Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з незапам'ятних часів було заняттям жінок.

Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них досить довго вживалися як дикі рослини (огірки, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших Предків було б неповним. Крім того, зразки цих знарядь, знайдені археологами й зібрані етнографами, є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні.

Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник) датується першими століттями нашого часу. Це наральник із поселення Чер-няхівської культури. До появи залізних частин рало виготовлялося із твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно виникло значно раніше. У Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало, яке датується другою половиною І тисячоліття н. ч. Рало — знаряддя, що не перевертає ґрунту при оранці, а лише розриває і робить борозну. В Україні існувало багато видів рала; оскільки воно набуло ще за часів Київської Русі функцій розпушування землі, то, поряд з новими досконалішими знаряддями використовувалося аж до XIX ст.

Панівним знаряддям обробітку грунту поруч із ралом став плуг. Дерев'яний плуг із залізним лемешем і череслом побутував у Київській Русі, про що є згадка в "Повісті врем'яних літ": "Пішов Володимир на ляхів і захопив города їхні... цього ж року і в'ятичів переміг, і наклав на них дань від плуга, як і отець його брав"2. Знахідки залізної частини плуга (чересла) археологам відомі з VIII ст. Конструкцію найдавніших плугів можна уявити за давніми мініатюрами з літописів (наприклад, Кенігсберзький літопис). Орачі віддавали перевагу плугові перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: "Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить".

Плуг складався із кількох деталей, які у різних етнографічних районах України мали різні назви. "До робочої частини належали підошва (полоз, повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовбо (підойма), чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолнб) служив для з'єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох ручок (чепіг)"

У плуг запрягали переважно дві-три пари волів. Для такої оранки треба було плугатаря і двох погоничів. І Ірії якісній оранці знищувалися бур'яни, адже вони підрізалися плугом і загорталися скибою землі.

Соха в Україні не набула такого поширення, як у Росії та Білорусі, де вона буда основним знаряддям обробітку землі. Нею користувалися тільки на Поліссі, застосовуючи її поряд із плугом. Соха також виготовлялася із дерева і мала залізні сошники. У Конотопському повіті відомий варіант перехідного знаряддя від сохи до плуга. Можливості сохи порівняно з плугом були обмежені: глибина і якість оранки сохою значно нижчі. Крім того, соха була для орача важчою в роботі, бо її треба було тримати на руках і натискувати на неї під час оранки. Але для убогого селянина соха була зручнішою тим, що не потребувала кількох волів, можна було орати одним конем. Тому іі з'явилася приказка: "Соху завела нужда".

Існували ще й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі іі борони (для розпушування). Найста-родавнішими є, звичайно, мотики, серпи, які відомі ще за часів Трипільської культури (VI III тисячоліття до н. ч.). Найбільше знахідок серпів із городищ Нижнього і середнього Подніпров'я належить до скіфських часів. Коса з'явилася значно пізніше, тому селяни (навіть поміщики) досить довго віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися, щоб не було втрат зерна під час струсу косою. Косу переважно використовували для збирання сіна. У деяких поселеннях поширювалися навіть забобони проти коси, жінки боялися, що "корови молока збавлять", якщо ночують дзвін коси.

Уміння косити вважалося дуже відповідальною справою, яка вимагала сили і спритності, тому подекуди створювалися ватаги косарів, які досконало володіли косами і ходили на заробітки.

Українці, на відміну від багатьох інших народів, мали звичаї в'язати зібраниіі врожай у снопи. Сніп також служив платою робітникам (женцям, женчикам), які наймалися жати чуже жито. Снопи складали в копи, які в різних районах налічували різну кількість снопів (залежно від традиції). За кількістю кіп рахували врожай. На Чернігівщині нормальним вважався сніп, який в обхваті мав 100-112 см. Обмолочували снопи ціпами: двома палицями, з'єднаними ув'яззю і кільцем. Ударна частина знаряддя називалася бичем, а держак — ціпилном. Молотили на відкритих токах, якщо дозволяла погода, або в стодолах, де просушували снопи.

У XIX ст. на півдні України поширилася молотьба котком, який був відомий уже з XVII ст., але ще не набув такого поширення. Коток робили з дуба, оббивали залізними стрижнями — ребрами. Таке знаряддя називали ще гармашем, а молотьбу — гармонуванням. Гарманували на спеціальних токах (гарманах) за допомогою коней.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів Трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців, назва походить від давньоіндійського жраван — "камінь для вичавлювання соми", тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен виготовлялися з вапняку. З часом конструкція жорен ускладнювалася, чим полегшувалося користування ними. В епоху Середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині XX ст. З появою машинної техніки та фабричних землеробських знарядь у землеробстві України в XIX—XX ст. відбулися значні зміни.

Хліб українці споконвіку вважають святим, а землю — матір'ю-году-валышцею. Кількатисячолітня традиція догляду за нивами виробила си-лу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов'язаних із майбутнім урожаєм.

Так, перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбутися щастя, яке необхідне в цій відповідальній роботі. Для оранки вибирався день, коли був повний місяць, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення.

Починати оранку або сівбу годилося обов'язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, aie й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні якнайкраще милися, а вранці вдягалися у святкову сорочку, іноді весільну.

Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята; також не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, що збираються сіяти, відбирають якнайретельніше, досить часто змішуючи його з тим зерном, яким засівали засівальники на Новин рік, або зернами з Дідуха чи обжинкового вінка.

Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому або най-досвідченіша жниця. Кінець жнив — обжинки — супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними стравами в цей час обов'язково має бути каша з салом чи маслом, пироги, яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається у хаті, де господарю підносять вінок із колосся.

Особливо боялися, щоб якийсь чаклун або відьма не накоїли на ниві біди. Тому, коли зростали посіви жита чи пшениці, господарі ходили на йоле дивитися, як росте хліб. Боялися, що зла відьма зробить на ниві закрутку — надломить колосся, пригнувши їх до землі. Тоді нечиста сила перенесе врожай із цього поля в засіки відьми, яка зробила закрутку. Ця шкода мусить обов'язково бути виправленою, бо зерно із закрутки вважається лихим і для господаря, і для женця, і для того, хто буде їсти хліб із нього. Доторкатися до залому небезпечно, тому його накривають гноєм, іноді обгороджують осиковими кілками чи спалюють просто на полі. Найчастіше закрутки роблять під час цвітіння жита, на Купайла, до схід сонця.

Шанувалися всі звичаї, пов'язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб потрібно накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-кого — він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти її від злих очей.

Олександр Потебня записав казку про Хліб і Змію, яка, напевно, була складена в глибоку давнину. Змія, побачивши Хліб на столі, позаздрила йому і спитала, як він досяг такої великої честі. Хліб розповів, скільки випробувань йому довелося витримати, щоб потрапити на стіл: його молотили ціпами, мололи, місили, випікали на вогні і тільки потім поклали на стіл. Змія хоче й собі спробувати такого, але не витримує й першого випробування. Тому про людину, яка пройшла багато випробувань, кажуть: "Пройшов крізь сито і крізь решето".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші