Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Українське народознавство
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ

У весільній обрядовості українців збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів, первісний зміст яких забувся, але народ їх дотримується за традицією, "бо так треба". Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися в Україні й до сьогодні.

На думку багатьох учених (Миколи Сумцова, Якова Головацького, Неоніли Здоровеги), слово весілля походить від назви сонячного свята "веселія", яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами6. Саме до таких святкових обрядів належали і і шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім'ї, продовження роду. Отже, на думку дослідників, переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, менше — осіннього рівнодення та зимового сонцестояння. Лише після впровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, а врожай зібраний. Крім того, весняне рівнодення майже завжди збігається із християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а суворо забороняється. Таким чином, весняні весілля, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю.

Проте, що весілля присвячувалися сонячним Богам, свідчать атрибути і символи, які одвічно були присутні у весільному ритуалі українців: коровай, весільні свічки, віночки, гільце тощо. "Повість врем'яних літ" донесла до нас відгомін звичаю принесення жертв у вигляді короваю: "И тако покладывают им требы и коровай им ломят... иже нарица-ется беззаконная трапеза, мънимая Роду и Рожаницам". Таким же залишком давнього богослужіння є звичай садження молодих на вивернутий хутром догори кожух або овечу шкуру, а також весільне багаття перед входом молодої у двір молодого, виливання вина з келиха на стелю (жертва) і колупання печі молодою на сватанні. Жертвами Богам — покровителям шлюбу, були обряди різання короваю, підстригання волосся молодої, а давні весільні пісні — своєрідні молитви, звернені до цих Богів. Пізніше до слав-молитов на честь шлюбних Богів додавалися цілком земні мотиви побажання молодим щастя.

Однією із найдавніших весільних пісень, яка дійшла до нас у кількох варіантах (Вінниччина, Тернопільщина), є, вже згадана в розділі про світогляд, пісня, звернена до Дажбога, який зустрічає князя (молодого) "поміж трьома дорогами рано-рано". В пісні Дажбог поступається дорогою молодому, який "князем раз на віку, в неділеньку рано-рано". Звичай пропускати вперед "весільний поїзд" зберігся й нині у багатьох країнах світу.

У XIX ст. досить поширеною була теорія запозичень повір'їв, переказів, звичаїв: деякі дослідники вважали, що на українське весілля певний вплив справив грецький і римський весільний ритуал. Микола Сумцов писав, що, незважаючи на всю оригінальність весільних звичаїв, у чеському весіллі наявні німецькі елементи, в болгарському і сербському — турецькі, в російському — татарські, в українському — грецькі й римські. Проте пояснються ці впливи інакше: "Під час великого переселення народів слов'яни поширилися у віддалених кутках еллінського світу на європейському материку, в Македонії, Епірі, Елладі..." Візантійські письменники VIII, IX і X ст. скаржаться на слов'янізацію Греції. Так, в одній географічній хрестоматії цього часу сказано, що "весь Епір і майже вся Еллада, Пелопоннес і Македонія населені нині скіфськими слов'янами"7. Микола Сумцов висловлює думку, що з чужого могло братися лише те, що нагадувало своє, рідне. Спільність же українського весілля із весіллям класичних народів полягає насамперед у тому, що проживали вони на сусідніх територіях. До спільних звичаїв належать використання свічки або факела, води, вивернутого кожуха, обрядового споживання короваю, посипання хлібним зерном, обрядова присутність на весіллі дітей. Помітна схожість ритуалів та атрибутів весілля може бути пояснена спільністю "походження класичних і слов'янських народів із одного спільного арійського кореня, і, як наслідок плем'яної спорідненості"8.

В Україні дуже довго переважали традиції народної весільної обрядовості, церковне вінчання стало обов'язковим лише в XIX ст. Збереглося чимало церковних приписів про обов'язковість церковного вінчання, які постійно ігнорувалися народом. Так, у "Заповіді" митрополита Георгія в XI ст. записано: "без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работну".

В іншому документі митрополит Іоанн говорить, що простий люд досі дотримується своїх звичаїв, ігноруючи церковне вінчання: "поймают жены своя с плясаньем и гуденьем и плесканьем"9. Про недовіру до церковного вінчання свідчать і такі факти, що церква освячувала і бага-тожонство князів та бояр, які мали по три і чотири жінки, причому обвінчані. Церковне вінчання ігнорувалося і на початку XVI ст. Так, у грамоті польського короля Сигізмунда (1509) зазначалося, що він отримав скарги на людей київських, які "жены поимучи не венчаются и детей крестити не хотят и на исповедь не ходят".

Орест Левицький у своїй праці "Черты семейного быта в Юго-Западной России в XVI—XVII ст." показав зв'язок родинного життя і юридичних норм української шляхти того часу. Він дійшов висновку, що церковний шлюб не був для українців "таїнством", а лише юридичним актом, який міг укладатися заздалегідь. Молоді могли після вінчання мешкати окремо по два і більше років, доки не справляли весілля. Тільки швидке засвоєння українською шляхтою польських норм моралі, звичаїв і родинних відносин прискорило впровадження церковного вінчання у побут українців, хоча ще довго народ дотримувався своїх прадавніх звичаїв. Тому в 1774 р. священний синод видав "височайший указ", що вводив церковне вінчання як обов'язковий акт і приписував накладання анафеми на тих, хто порушуватиме церковний звичай. Навіть тих, хто після вінчання житиме окремо, приписано карати так само, як і за порушення подружньої вірності.

Лише в XIX ст. церква поступилася народному Звичаєвому праву тим, що дозволила вінчатися у день весілля, таким чином, були об'єднані народний і церковний шлюб.

Обряди українського народного весілля поділяються на три періоди: передвесільний, власне весілля, післявесільний. Перед весіллям, як правило, відбувається сватання, оглядини, заручини, або змовини.

Сватання. Старости (посли від нареченого) приходять у хату до дівчини і просять батьків молодої видати дочку заміж. Розмова ведеться в традиційно урочистому тоні (міфологізована дія): старости називають себе мисливцями, які полюють на куницю, або купцями, які просять віддати товар. Дівчина в цей час мусить колупати піч, якщо вона згодна вийти заміж за того парубка, якого розхвалюють старости, коли ж ні — виносить гарбуз. Якщо ж дівчина і її батьки погоджуються на шлюб, дівчина подає рушники, старости обмінюються хлібом, випивають "могорич". Від того, як старости будуть оповідати про молодого, домовлятися із батьками молодої, залежить дуже багато, тому старостами обирали літніх, поважних людей, які добре знали обряд, вміли гарно говорити. Це були найчастіше божати, а після християнізації — "хрещені батьки" або родичі.

Траплялося, що хлопцеві відмовляли всі дівчата у селі, тоді старости йшли до сусіднього села і шукали наречену там. В Україні, як і в Румунії, Польщі, Болгарії, існував звичай прикрашати ті хати, в яких були дівчата на виданні: вікна, стіни розмальовувалися візерунками або просто червоною глиною. Це було добрим орієнтиром для старостів, які приходили з іншого села. Коріння цього звичаю сягає глибокої давнини, час якої навіть важко собі уявити.

Оглядини. Через кілька днів після сватання батьки дівчини йшли до хати молодого, щоб оглянути його господарство і довідатися, в які руки віддають свою дочку. Коли ж батьки були обізнані з майновим станом родини молодого, то оглядини зводилися переважно до застілля та обговорення деталей весілля. Подекуди в Україні оглядини робила рідня нареченого в дім дівчини, яку хлопець збирався сватати. На оглядинах призначали і час заручин.

Заручини. Цей обряд, як правило, відбувався у домі молодої. У колі родичів, близьких, сусідів, молоді привселюдно оголошують про свій намір створити сім'ю і отримують благословення батьків та громади. Заручини вважалися великим урочистим святом, на яке запрошувалися як і на весілля, молодий з боярином, молода з дружкою. Назва заручини походить від обряду пов'язування рук рушниками на знак згоди. На Закарпатті староста зв'язує рушником усіх родичів разом із молодими, які тримають праві руки вкупі, й казав: "Той ся гуз в'яже ні на рік, ні на два, но на цілий вік". Ці звичаї відроджують нині громади Рідної Віри10. На заручинах молоді обмінюються перснями, і з цього часу молодий має право ночувати в домі молодої. Мати сама вперше стелила постіль молодим. На думку деяких вчених, цей звичай є залишком так званого "пробного шлюбу".

Микола Сумцов висловлює припущення, що в Україні, як і в Індії, міг існувати пробний шлюб у вигляді вечорниць-досвіток, де хлопці ночували разом із дівчатами, що жорстоко засуджувалося церквою: "под час таких нечестивих сборов разные делается ексцесса, яко то блудное грехи, девства растление, беззаконное детей прижитие..." (1719).

Залишки пробного шлюбу в Україні подекуди побутували досить довго. Наприклад, у Мізинському районі незайманість дівчини не цінувалася. Пробний шлюб був своєрідною перевіркою придатності жінки до подружнього життя та дітонародження. Часто молоді переїздили в дім нареченого, коли наречена вже була вагітна. Подібні шлюбні звичаї були відомі й серед народів Кавказу.

Про відмінності у шлюбних звичаях різних племен писав літописець. Слід зазначити, що в більшості регіонів України незайманість молодої грала суттєву роль у весільному обряді.

Проте можна припускати, що пробний шлюб має більш архаїчний характер, який, на думку етнографа М. Косвена, є особливою формою перехідного періоду від матріархату до патріархату.

Після заручин дівчина прикрашала голову віночком із квітів та стрічок і ходила так до самого весілля. Про це іі прислів'я: "Гарна дівка, як засватана". Із часу заручин ніби встановлюється юридична законність подальшої підготовки до весілля. За Звичаєвим Правом, той. хто після заручин відмовлявся від шлюбу, мусив сплатити другій стороні матеріальні витрати і штраф за "образу"".

Коровай. Випікання весільного короваю супроводжувалося спеціальними ритуалами і було важливою частиною весільного обряду. З випіканням короваю пов'язано безліч повір'їв і правил. Він був обов'язковим при першому шлюбі, вдовам і вдівцям короваю не випікали. Коровайницями були жінки, щасливі у шлюбі, дівчата і вдови не допускалися, хоча при випіканні весільного печива могли бути присутні й дівчата. Весь процес від замішування тіста до випікання короваю супроводжувався спеціальними піснями. На думку Миколи Сумцова, коровай має ритуальне значення як жертовна страва, яка замінила ритуальну тварину (наприклад, корову — "коровай багатий, коровай рогатин"). Обряд випікання короваю кількома жінками виглядає дуже архаїчним, відомим ще з доби Трипілля (знахідки модельок печей, статуеток жінок-коровайниць, кожна з яких виконувала певну роль в обряді випікання священного хліба). Крім короваю, випікали шишки, що були символом родючості, якими обдаровували всіх гостей.

Як весільні ритуальні атрибути випікалися й калачі та різної форми печиво (у вигляді корівок, коників, півників тощо). Таким печивом пригощали дітей.

Гільце — гілка плодового або соснового дерева, прикрашена квітами, стрічками, калиною. В деяких районах, переважно на півдні, гільце обвивають тістом і запікають у печі. Протягом всього весілля гільце, що символізує дівочу красу, стоїть на столі. По закінченні весілля дружки відламують по шматочку гільця, яке ще називають "дівуванням".

Посад (або посаг) складається з кількох частин. Перший посад молодого і молодої відбувається переважно нарізно вдома у кожного з них. Цей обряд символізує шанування культу домашнього Вогнища Предків. Молодих виводять на посад, подавши до рук хустку, садовлять на кожух на покуті. Перед посадом кожного з молодих благословляють батько і мати. В деяких місцевостях молодій, яку вели на посад, встеляли дорогу сувоями полотна. Другий посад є спільним для обох молодих на весіллі. Третій посад — це посад молодої після шлюбу, так звані "очіпини", що символізує перехід молодої із дівочого стану до стану молодиць. На посад, як правило, заводять мати, брат, староста, боярин або так званий маршалок.

Розплетини. Цей обряд відбувається перед весіллям або в день весілля. Молоду садовлять на діжу, вкриту кожухом. Розплітають брати або всі члени материного роду по черзі. Потім на голову молодій кладуть вінок. Цей звичай символізує дівочу чистоту: розплітають косу рідні, а не чужі руки.

Весілля починається у хаті кожного з молодих. Далі молодий збирає своїх бояр, дружків, неодружених хлопців, свах (заміжніх жінок), світилок та ін. Кількість весільних чинів залежала від заможності родини та від кількості гостей. У цей час у домі молодої відбувається її обдаровування. Поїзд молодого, збираючись до нареченої, обходить тричі навколо столу або навколо діжі. Мати благословляє нареченого і обсипає його вівсом або іншим збіжжям, "щоб багатим був". Кожен учасник весільного поїзда має свої обов'язки. На дорозі часом хлопці влаштовують так звану "перейму": ставлять стіл із хлібом-сіллю і, зупинивши весільний поїзд, вимагають у молодого викуп. Він повинен був пригостити парубоцьку громаду. Такий звичай дуже давнього походження — це своєрідний торг за дівчину, право на яку мали всі молоді члени громади.

Вхід весільного поїзда молодого на подвір'я нареченої обставлявся іграми, що символізували вдавану битву з узяттям фортеці, яка, зрештою, закінчувалася мирними переговорами. Коли ж після обміну весільними калачами нареченим і нареченою гості заходили до хати, відбувалися обміни подарунками між сватами, торг молодого з братом молодої за наречену, танець молодих, танець єдності обох родин, який у гуцулів називається "колесом". Після закінченні весільного обіду відбувається обряд покриття голови молодої, що символізує перехід її до жіночої громади. Перед від'їздом молодої до хати нареченого також відбувається ритуальний триразовий обхід діжі, застеленої рушником із хлібом-сіллю. Мати виводить коней із двору, благословляє дочку, дає їй хліб, курку тощо. З молодою їхала сестра, яка потайки везла для неї сорочку, очіпок, ложки, тарілки, ритуальну чорну курку. Перед двором молодого весільний поїзд переводять через священний вогонь, а також переливають його водою. Ці звичаї — данина найдавнішій магії, що символізує очищення вогнем і водою.

У хаті молодих зустрічає мати у вивернутому кожусі або батьки разом благословляють наречених. Після цілої низки церемоній молодих готують до шлюбної ночі, яка подекуди має назву комори. Молоду вдягають у нову сорочку, свахи стелять постіль, дружби (бояри) або старший боярин сторожують біля комори чи стодоли, де сплять молоді. На Київщині вранці відбувається огляд свашками сорочки чи постелі молодих. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощі не мали меж: присутні стрибали по столах, лавах, кричали, співали. Матері дівчини надсилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку. Якщо ж дівчина виявлялася нечесною, веселощі припинялися й починалися пісні, що ганьбили рід молодої. Іноді на батьків дівчини вдягали солом'яні хомути, й весілля закінчувалося. У деяких районах парубки вивішували білий прапор на найвище дерево, який сповіщав про дівочу ганьбу. Тоді брат дівчини мусив лізти на дерево, щоб зняти, але йому всіляко перешкоджали, насміхалися (Київщина).

Коли ж весілля закінчувалося щасливо, на ранок запрошували батьків дівчини до родини молодого. Тут знову починався бенкет, обдаровування молодих, яке супроводжувалося піснями. В понеділок також відбувався ритуал очищення водою, який пізніше змінився принесенням молодою води з криниці і вмивання молодих та всіх гостей. Церква протестувала проти ведення молодих до річки, бо це давнііі язичницький звичай13.

У цей день відбувалося багато веселощів із перевдяганнями, співали сороміцькі пісні. Переважала червона символіка: пояси, стрічки, червона хустка чи запаска молодої, навіть горілку фарбували червоним соком. Все мало символізувати щасливе народження сім'ї. У цей же день розподіляли коровай. У вівторок відбувалися гуляння під назвою "циганщина" (перевдягалися, крали курей). Святкували виключно дорослі — діти й молодь не брали участь у цих розвагах.

Українське традиційне весілля має чотири регіональні типи: центральний (із слобожанським і подільським підтипом), поліський, карпатський та південний'3. Кожен із них має свої регіональні особливості, проте об'єднує їх спільна традиція давнього походження, яка в Україні має кількатисячолітній вік14.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші